Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Затамувавши подих, слухачі ловили кожне слово відважного полярника. З екрана назустріч їм виходив таємничий світ. Ось на гнаних хвилями уламках криги, мов на поромах, пливуть напрочуд поважні пінгвіни, он краєм крижаного поля за допомогою дужих скорочень м'язів, неначе дощовий черв'як, пересувається важкий тюлень — вигляд у нього грізний, а очі дивляться лагідно; в океані видно могутні тіла китів, що раз по раз пірнають під воду, а ось у куряві заметілі мчать маленькі постаті тих, що відважилися вийти з собачою упряжкою в незнану дорогу.

Після бурі оплесків Амундсена засипали запитаннями. Охоче відповідаючи на них, він нишком зиркав на годинник. За годину треба вже їхати до іншого міста. Там перед виступом під його наглядом встановлювали епідіаскоп і кіноапарат — новітні на той час досягнення техніки, а ввечері він надівав візитку і вже новій аудиторії розповідав про те, що бачив, що пережив і що збирається здійснити в майбутньому.

І так день у день, вечір за вечором. Нові люди, нові міста — і скрізь ті самі слова, поздоровлення, почесті. У Парижі він був удостоєний величезної зірки — ордена Почесного Легіону і виступив на урочистому прийомі в Сорбонні. В Берліні імператор Вільгельм II прикрасив його груди стрічкою капітана першого рангу, у Відні його нагороджував імператор Франц-Йосиф, у Лондоні — знову медалі, відзнаки Королівського географічного товариства, а потім лекції, доповіді. Далі — Копенгаген, Стокгольм, Гамбург, Амстердам, Роттердам, Рим, Петербург, де імператор Микола II особисто вручив підкорювачеві Південного полюса найвищу державну нагороду Російської імперії.

В жодному місті не було такого залу, який міг би вмістити всіх охочих побачити Амундсена. Не тільки науковці, але й прості смертні прагнули познайомитися з романтичною пригодою, що не могла випасти на їхню долю, і на власні очі побачити людину, котра нічого не боїться. Багатьом хотілося мати тему для розповідей у колі своїх знайомих, а дами вважали просто неприпустимим не побачити і не почути таку знаменитість.

У залі Варшавської філармонії, де відбувався двохсотий виступ Амундсена, великого полярника відрекомендував публіці його товариш по зимівлі на «Бельжіці» професор Антоній Болеслав Домбровський.

«…Нас пройняв якийсь дрож, коли на екрані з'явився прапор, піднятий там, на полюсі, а перед прапором купка звитяжців з непокритими головами, з обличчями, посіченими крижаним вітром… Так Амундсен підкорював Антарктиду!» — писав пізніше Домбровський у книзі «Полярні мученики».

Наступного дня, коли у «Варшавському кур'єрі» з'явився захоплений репортаж про зустріч з великим норвежцем, Амундсен уже від'їжджав у дальшу путь. Він безпорадно розводив руками, коли його хотіли затримати ще погостювати, і запевняв, що мусить поспішати. Ніхто, звісно, не розумів причини цього неймовірного поспіху, та хіба ж можна було всім пояснити, що стоянка «Фрама» в Буенос-Айресі дуже дорого коштує, а гонорару за видання спогадів про антарктичну експедицію під назвою «Південний полюс», одразу ж перекладених кільканадцятьма мовами, не вистачало на покриття всіх видатків та величезних боргів. А про те, щоб виділити щось із цієї суми на нову експедицію, годі було й думати.

Після Європи настала черга Сполучених Штатів Америки. І знову нагороди у Вашінгтоні, виступи в Нью-Йорку. Далі шлях пролягав через усю Америку — від атлантичного узбережжя до Тихого океану. І всюди тріумф, всюди визнання і слава.

Та щораз частіше непокоїла Амундсена думка про Скотта. Антарктичне літо було в розпалі, судно «Терра Нова» мало б уже причалити до берегів Шостого континенту. Чому немає ніяких вістей про долю англійської експедиції? На всі ці питання ніхто не міг відповісти, мовчання не віщувало нічого доброго.

Тим часом банкетам і офіційним прийомам не було кінця; президенти товариств — і ті, хто був колись президентом, і ті, хто мав стати ним у майбутньому, — подовгу, кучеряво і помпезно говорили про заслуги Амундсена. Ніби хвилі океану, переливалися потоки однакових чи схожих слів. І, що найгірше, треба було відповідати на них, їздити на банкет у відкритому екіпажі, що повільно рухався по вулицях міст і містечок, усміхатися, дякувати за оберемки квітів, кланятися й вітати натовп людей, хоч від гримотіння духових оркестрів мало не лопалися барабанні перетинки. Усе це страшно стомлювало.

— Завтра вранці, пане капітане, ви проїдете через усе місто на заквітчаному вороному коні на чолі ескадрону наших юнаків. Духовий оркестр теж буде на конях — небувала сенсація! — заявив якось Амундсену один запопадливий імпресаріо. — У нашому місті живе багато вихідців із скандінавських країн, і, коли вони побачать вас у цій тріумфальній кавалькаді, зал увечері буде набитий.

— Це вже було занадто. Коли я сказав, що негайно від'їжджаю, замалим не дійшло до бійки, — з гумором розповідав пізніше Амундсен про цю неймовірну пропозицію.

«…Полярна трагедія… Капітан Роберт-Фольконе Скотт умер з голоду рік тому, повертаючись з Південного полюса, всього лише за сімдесят кілометрів від складу, в якому був великий запас продовольства. Рятувальна експедиція знайшла біля його останків щоденник подорожі, доведений до останнього дня… Всі учасники походу до полюса загинули… Повідомлення передано телеграфом з Нової Зеландії 12 лютого 1913 року…»

Амундсен зіжмакав газету й кинув її на перон. Отже, все-таки сталося!.. Всупереч усякій логіці він до останньої хвилини не припускав думки про загибель.

Протяжливий гудок паровоза повернув його до дійсності. Він скочив на приступку вагона. Не думав ні про що. Одним ривком відчинив вікно. В купе увірвався морозний вітер, сипонувши сніговим пилом з вершин Скелястих гір. Раптом зникли з очей запушені інеєм ліси й замість них постали високі гостроверхі гірські хребти Антарктиди, що переходили в сувору, жорстоку пустелю, яка поглинула Скотта.

Увечері в Амундсена знову був публічний виступ. Великий дослідник розповідав про Шостий коптинент, про трагічну долю англійської експедиції, учасники якої заплатили життям за свою мужність. Ніколи ще він так не підкреслював, які жорстокі були умови