Читати книгу - "Хрещений батько"

у Вестбері, і пообіцяв, що сьогодні ввечері спробує приїхати до неї. А потім витяг пляшку житнього віскі й став чекати. Чекати довелося досить довго. Десь після полудня у ворота почали заїжджати машини. Карло бачив, як з однієї вийшов Клеменца, а трохи пізніше з другої Тессіо. Обох охоронець провів до будинку Майкла. За кілька годин Клеменца вийшов, а Тессіо не з’являвся.

Карло пішов на подвір’я подихати свіжим повітрям, хвилин на десять, не більше. Він знав в обличчя усіх охоронців, які несли службу в маєтку, навіть приятелював із декотрими. Думав поплескати язиком з ким-небудь, щоб згаяти час. Але, на його подив, серед сьогоднішніх охоронців не було жодного знайомого обличчя. Усі незнайомі. А ще дивніше – коло брами стояв Рокко Лампоне, а Карло знав, що Рокко має надто високе становище в «родині», щоб виконувати таке холуйське доручення, хіба трапилося щось справді надзвичайне.

Рокко всміхнувся по-дружньому й привітався. Карло насторожився. Рокко сказав:

– Ого, а я думав, що ти збирався на відпочинок разом із доном.

– Майк хоче, щоб я затримався на пару днів. Має для мене якісь справи, – стенув плечима Карло.

– Он воно що, – зітхнув Рокко Лампоне. – Мені сказав те саме. А потім звелів стовбичити при воротах. Що ж, чорт візьми, він бос і все тут. – У його голосі відчувалася трохи презирлива нотка; мовляв, Майклові ще далеко до свого батька.

Карло проігнорував ту нотку.

– Майкл знає, що робить, – відказав він.

Рокко прийняв цю відсіч мовчки. Карло попрощався й пішов у дім. Щось діється, але Рокко не знав, що саме.

Майкл стояв біля вікна у своїй вітальні й дивився, як Карло тиняється по маєтку. Хейген подав йому чарку міцного коньяку. Майкл вдячно всміхнувся й трохи надпив. Позад нього Хейген лагідно нагадав:

– Майку, тобі потрібно рухатися, вже час.

– От якби не так скоро, – зітхнув Майкл, – якби старий протяг трохи довше.

– Усе буде гаразд, – заспокоїв Хейген. – Якщо я не наплутав, то й ніхто не наплутає. Ти все чудово облагодив.

Майкл відвернувся від вікна.

– Багато що спланував ще старий. Я й гадки не мав, який він проникливий. Але здогадуюся, що ти це знав.

– Другого такого, як він, немає, – притакнув Хейген. – Але все задумано чудово. Просто незрівнянно. Ти теж будеш непоганий.

– Побачимо, що вийде. Тессіо й Клеменца вже в маєтку? – спитав Майкл.

Хейген підтвердив.

Майкл допив коньяк.

– Пришли до мене Клеменцу. Я сам проінструктую його. А Тессіо взагалі не хочу бачити. Просто перекажи йому, що я за півгодини буду готовий піти з ним для зустрічі з Барціні. А вже потім люди Клеменци займуться ним.

Хейген спитав байдужим голосом:

– Ніяк не можна залишити Тессіо на цім світі?

– Ніяк, – відповів Майкл.

На півночі штату, у місті Буффало, невеличка піцерія на бічній вулиці ледь встигала обслуговувати клієнтів. А коли пройшла обідня пора й настав відносний спокій, продавець прибрав із віконця круглу бляшану тацю, на якій лежало кілька шматків піци, і поставив її на полицю над великою цегляною піччю. Тоді зазирнув у піч, де випікалася нова піца – великий корж, притрушений сиром і присмачений томатною пастою. Сир ще не взявся пухирцями. Продавець знову повернувся до прилавка-вікна, що дозволяв йому обслуговувати людей на вулиці. Біля вікна стояв кремезний молодик. Він замовив:

– Скибку піци.

Продавець поклав на дерев’яну лопату один із охололих шматків і вправно вкинув у піч розігрівати. Клієнт, замість чекати на вулиці, вирішив зайти досередини й обслужитися там. Піцерія була вже порожня. Продавець витяг із печі гарячу скибку й поклав на паперову тарілочку. Але клієнт, не збираючись розплачуватися, пильно дивився на нього.

– Я чув, що в тебе на грудях шикарне татуювання, – сказав клієнт. – Я можу його побачити над розстебнутим комірцем. А чи не показав би ти мені його повністю?

Продавець заціпенів. Його немов паралізувало.

– Розстебни сорочку, – наказав клієнт.

– Немає в мене ніякого татуювання, – вимовив нарешті продавець із дуже помітним італійським акцентом. – Той чоловік працює ввечері.

Клієнт зареготав. Зареготав недобре, хрипло, напружено.

– Ну-ну, розстібай сорочку, хочу глянути.

Продавець почав задкувати, сподіваючись заскочити за піч і вислизнути задніми дверима в підсобку. Але клієнт підніс над прилавком руку з пістолетом і вистрелив. Куля вдарила продавця в груди, він заточився на піч. Клієнт вистрелив ще раз, і продавець упав на підлогу. Клієнт обійшов прилавок, нахилився і смикнув за сорочку, обриваючи ґудзики. Груди вже залила кров, але татуювання ще можна було бачити – обнімаються коханці, а їх пронизує ніж. Рука продавця безсило піднялася вгору, ніби він ще хотів затулитися нею. Вбивця повідомив:

– Фабріціо, Майкл Корлеоне переказує тобі своє шанування.

Тоді підніс пістолет майже впритул до скроні продавця і натиснув на курок. А потім вийшов із піцерії. Коло тротуару на нього чекала машина з відчиненими дверцятами. Він ускочив у неї, і машина зірвалася з місця.

Рокко Лампоне почув телефонний дзвінок і підійшов до одного зі стовпів брами, на якому висів апарат. Йому сказали:

– Ваш товар готовий, – і поклали слухавку.

Рокко сів у свою машину й поїхав із маєтку. Перетнув дорогу Джонс-Біч-Козвей – ту саму, де вбито Сонні Корлеоне, – і під’їхав до залізничного вокзалу у Вантаґі. Там поставив машину. На нього вже чекала інша машина, а в ній двоє чоловіків. Вони підвезли його до мотелю за десять хвилин їзди від дороги Санрайз-Хайвей і заїхали на подвір’я. Рокко Лампоне залишив обох чекати на нього в машині, а сам пішов до одного з невеликих бунгало у стилі одноповерхової дачі, ударом ноги висадив двері й заскочив досередини.

Сімдесятирічний Філіпп Татталья, голий як немовля, стояв над ліжком, на котрому лежало молоденьке дівчисько. Волосся на голові Філіппа Татталья було чорне, як смола, але шерсть на грудях і животі зовсім сива. Тіло пухке, як у поросятка. Рокко всадив чотири кулі в черево. А потім крутнувся й побіг до машини. Його висадили коло вокзалу у Вантаґі. Він пересів у свою машину й поїхав у маєток. Приїхавши, на якусь мить зайшов до Майкла Корлеоне, а потім знову заступив на пост біля воріт.

Нарешті один у своєму безлюдному помешканні Альберт Нері закінчив опоряджувати форму. Він неквапно вдягнувся – штани, сорочка, краватка й мундир, пояс із кобурою. Коли його вигнали з поліції, то примусили здати зброю, але через якийсь службовий недогляд не забрали обмундирування і нагрудний знак. Клеменца забезпечив його новеньким пістолетом поліцейського зразка тридцять восьмого калібру, який неможливо було засікти. Нері розібрав його, почистив, змастив, перевірив бойок, зібрав і натиснув на курок. Зарядив барабан і