Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

розслідування постукали у Райхові двері, коли урядовий автомобіль із трьома працівниками УПМ без попередження приїхав до Оргонону наприкінці липня 1952 року — через три місяці після візиту Стеллато до клініки у Форест-Гіллз. Перед тим, як троє держслужбовців із УПМ (інспектор, лікар та фізик) увійшли до Райхових володінь, вони призупинилися, аби заховати плоскі дозиметри-плівки у своїх піджаках та дозиметри у вигляді олівців у кишенях своїх сорочок. Річ у тім, що в останній публікації Райха «Проект ОРАЯР» автор стверджує, що його володіння — небезпечно радіоактивні, і в УПМ не знали, брехав той чи ні, тож ці прилади попереджали б їхніх агентів про контакт із шкідливим рівнем радіації.

Вони під’їхали до павільйону з написом «Навчальна лабораторія». Втім, коли вони постукали в двері, ніхто не відчинив. Насправді, будівля виглядала закинутою. Повсюди висіли таблички «НЕБЕЗПЕЧНО» (після проекту ОРАЯР лабораторія була закрита на карантин). Дорога до обсерваторії також була перекрита; ланцюг, яким обмотали ворота, був своєрідною табличкою «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Ще один напис, який ще Вуд читав, коли той приїжджав туди, твердив: «ПРИЙОМ ТІЛЬКИ ЗА ПИСЬМОВИМ ЗАПИСОМ». Інспектори проігнорували ці попереджувальні знаки, скинули ланцюг та заїхали.

Райх вважав, що тепер будівля уже безпечна і що до неї можна було повертатися, тож зустріти їх вийшла Ільзе Оллендорф — незмінно крайній блокпост Райхової оборони. Вона сказала їм, що той був надто зайнятий своїм дослідженням, аби приділити їм час. Проте коли інспектор Кеньйон сказав, що двоє лікарів, що з ним, приїхали із Вашингтона й потім невідомо скільки будуть надто зайнятими для повторного візиту, із Райхового кабінету на другому поверсі донісся крик: «Я можу спуститися, Ільзе, можу». Вже за лічені секунди, як йдеться у звіті УПМ, «здоровенний, дужий чолов’яга пихатої зовнішності спустився сходами».

Райх попросив показати йому посвідчення агентів УПМ і відвів їх до іншої кімнати, аби краще їх роздивитися. Він підозрював, що вони насправді були «агентами, які представляють інтереси фармацевтичного сектора американської промисловості, готовими продати країну… через свою московську приналежність». Такою ідеєю його збагатила книга конспіролога Еммануеля М. Джозефсона «Інтернаціоналіст Рокфеллер» (1952), у якій Нельсона Рокфеллера, який, займаючи посаду заступника Департаменту охорони здоров’я, керував УПМ, звинувачували в таємній змові з росіянами (у ще одній божевільній книзі-внутрішньому монолозі Джозефсон припускає, що Сталін убив ФДР ще в Ялті і що 1944 року президентом переобрали його двійника). Ще три роки тому Райх сердечно вітав інспектора Вуда і радо дозволив йому все оглянути — певне, думав, що його діяльність нарешті схвалять на офіційному рівні! — але вже цього разу, як йдеться у подальшій доповіді інспектора, був сповненим шалено неконтактної люті:

«Коли увійшли до вітальні, Райхова мова та дії стали агресивнішими. Він наказав інспекторам сісти та вдався до тиради про наше розслідування. Це все супроводжувалося ходінням туди-сюди і шаленим розмахуванням руками з грюканням по столі. Він постійно твердив, що наше розслідування роздмухає один із найграндіозніших скандалів у країні. Потім Райх перейшов до бурхливого дискурсу, який схилявся до того, що ми — червоні фашисти, які прийшли до його оселі, плекаючи ідею захопити контроль над оргонною енергією. Він висловив думку, що наш візит — результат старань представників фармацевтичної індустрії».

Завершивши свою параноїдальну тираду, Райх попросив лікарів перелічити йому їхні кваліфікації; його, вочевидь, застало зненацька, коли доктор Геллер сказав, що був фахівцем у галузі ядерної фізики. Райх показав йому свій прилад Гейгера-Мюллера, який був підключеним до акумулятора і доволі чутно цокав. Геллер вдав, що уважно роздивляється прилад, аби виграти якомога більше часу для приладдя на своєму піджаку та кишені сорочки, яке мало визначити тамтешній рівень радіації (тоді радіації зафіксовано не було), і Райх висварив його за те, що той одразу ж не розпізнав, що за устаткування у нього в руках.

Райх кричав, молотячи руками, що попередня кампанія УПМ коштувала йому тисяч доларів, які можна було б витратити на більш благе діло — на розвиток його надзвичайних відкриттів, наприклад. Він викрикував, що акумулятор — це не прилад, як він сам зауважував три роки тому (тепер він вважав, що більш прецизійно буде називати його ядерним реактором, і вважав, що ним повинна займатися Комісія з питань атомної енергії, а не УПМ). Кричав він також, що Вуд розпитував своїх пацієнтів, чи вони мастурбують: «Яке право, ви, людоньки, маєте приходити сюди і розпитувати мене, чи в моєї секретарки є коханець, або ж чи навколо мене крутяться ще якісь “шури-мури”? Ми тут хто, по-вашому, босяки?». Відповіді не було, але Райх вирішив, що вираз обличчя доктора Бріммера ні на що інше, як на це і натякав — тож він, грізно стиснувши кулак, кинувся на нього і майже запищав: «Ану годі тут мені шкіритися».

Райх трішки втихомирився після того, як у нападі злості розтрощив попільничку. Він сказав, що якщо ті хочуть отримати дозвіл на проведення нової інспекції, то мусять «розчистити» плутанину, що стала результатом попередньої. Він дав їм свою брошуру «Акумулятор оргонної енергії: Способи медичного та наукового застосування» і наказав «вивчити» усі публікації з його бібліографії. Зробивши це, їм доведеться пройти курс навчання за програмою «ОРАЯР», аби їх увели в курс справи щодо нещодавніх розробок, і аж тоді він дозволить їм провести інспекцію. «Забирайтеся! — скрикнув він, коли його небажані гості почали протестувати проти таких вимог. — Ми ще не в Гітлерстані і не в Моджуленді» (Моджу — власний неологізм Райха; у нім зливаються «Мо» — частина імені гонителя Джордано Бруно, італійського герцога Монченіго, та частина справжнього прізвища Сталіна — Джуґашвілі).

Трійка УПМ вирішила припинити цю марну справу і натомість проінспектувати «S. A. Collins & Son», столярну майстерню, яка виготовляла акумулятори для Райха. Райх уже випередив їхній