Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Пан гетьман усе ще схвильований, — зітхнув Свиридович. — Розумію і співчуваю. Я тільки раз бачив прекрасну панну Настю, але знаю, що за такі очі можна головою наложити. Бідна! Серце кров'ю обкипає, думаючи, як вона там страждає.

— Так… важко… Але не тільки тому. Щомить нові прикрості. Нелегко гетьманувати на Січі, - відповів Сагайдачний і по хвилі спитав: — Що скажете, пане?

— Гадаю, що моя пропозиція розвіє хмари з чола пана гетьмана, — чемно вклонився Свиридович.

Віч-на-віч із Сагайдачним він говорив своєю звичною вибагливою мовою, не підроблюючись під голоту і більшість січовиків. — Допіру розійшлися від мене курінні отамани. Я скликав їх на маленьку нараду ось у якій справі: чули ми з Танцюрою оповідання Коржа і подумали, що багато води втекло за місяць. Час нам подбати про новий похід на береги Понта Евксінського, а пану гетьманові час подумати й про панну Настю. Човни повернулися з Києва і гниють по затоках. А ловити на них деркунів та плотицю — таке ж безглуздя, як палити з гармат по комашні або сіяти решетом дніпрову воду. Ані користі, ані розваги. Візьмемо щось з вісімдесят-сто човнів, посадимо на них голоту — хай хміль з голови повибивають та здобудуть нам і собі хліба козацького. Надто-бо вони вже галасують та лізуть, де їм не треба.

Свиридович наче читав у душі Сагайдачного. Сагайдачний схопився з місця і схвильовано стиснув йому руку…

— Невже ви так і ухвалили?

— Сливе так. З тридцяти восьми курінних отаманів я запросив тридцять чотири. Таких, як Бородавка, Барабаш та Зануда, нам не треба… Дали згоду тридцятеро. Решта вагається: вони бояться, що не буде куди збути збіжжя. Вони відправляли його до Ак-Кермена[253] і вантажили там на турецькі томбази. Я їх запевняв, що в разі походу саме військо купить для себе все до останнього лантуха: Тут я вже рискнув, не порадившись з паном гетьманом… Вони ще не дали відповіді, але, якщо пан гетьман згодний, я можу зараз дати їм завдаток. Тоді справу остаточно розв'яжемо і завтра вранці почнемо орудувати. Важко це буде. Голота аж зубами скрегоче на пана Жолкевського. Доведеться добре за них узятись, а головне — усунути баламутів та ватажків. Я вже вжив деяких заходів: наприклад, відрядив Балику на розвідку. Хай він докладно довідається, де розташовані польські загони, скільки їх, яка в них армата… Нам це докладно відомо, але… поки він вернеться, справу розв'яжемо без його участі.

Сагайдачний замислився.

— Він розумів, що старшина на Січі все. Але бували хвилини, коли «оскаженіла голота» не піддавалася ні якому му впливові і замість робити те, що бажалося старшині, кидала її з каменем на шиї в Дніпро. Боротьба буде розпачлива й бурхлива. Давно забув він хвилини вагань і сумнівів, бо для ногаїв і кримських беїв наскоки на козацький степ були постійним джерелом прибутків, а не помстою за морські походи, як офіціально пояснювали турецькі дипломати. Та й Жолкевський його не лякав бутафорською блокадою Січі. Але як втлумачити бурхливій черні, що ніяка небезпека їй не загрожує і що від походу вона матиме тільки прибуток.

І уривчасто і гнівно кидав він принишклому Свиридовичу:

— Так… Але я вже досхочу наслухався нашого голотського трибуна. Він назвав мене зрадником, панським попихачем і ще казна-чим. Я його заспокоїв, але… за ним та за Дмитром Барабашем — тисяч із двадцять, а може, й більше. Він напідпитку був і вибовтав усе, що думав. Отже, треба спочатку добре зважити, чи є надія приборкати це бурлацтво. Погано те, що старшина весь час роздмухувала такі настрої, а тепер доведеться їх гасити.

Свиридович мовчав. Він розумів, що в разі вибуху — його голова впаде перша з пліч. Але заказано йому шляхи до Польщі. Баніт, вигнанець, засуджений на смерть, тільки на Січі був він у відносній безпеці. Але, незважаючи на свою тактовність і спритність, він завжди відчував деяке недовір'я до себе, як до пана і шляхтича. Одчайдушно сміливий і хитрий, він наважився кинути в гру всі свої козирі, але чужими руками.

І, гордовито тріпнувши оселедцем, Свиридович підвівся з місця.

— Жереб кинуто, пане гетьмане. І що складніша гра, то вона принадніша. Хоч і вважають нас, поляків, за поганих дипломатів, але я сподіваюся на перемогу. Я тільки просив би, що б пан гетьман дозволив мені поговорити віч-на-віч із Коржем.

— Нащо? — здивувався Сагайдачний.

— Хай це буде поки що наша маленька таємниця. Дозвольте ввійти до нього на хвилинку, — всміхнувся Свиридович і, дзенькнувши острогами, зник за дверима світлиці.

Біля гетьманського будинку зібралася чимала юрба.

Всім цікаво було побачити Коржа, привітати його з поверненням, а головне — розпитати про напад жовнірів на чумацьку валку. Але гетьманські джури нікого не пускали до Коржа, крім кобзарів, шануючи їх сиве волосся; та й їм суворо наказали недовго затримуватися в колишнього невільника.

Корж тим часом добре помився й переодягнувся у все чисте, що послужливо подав йому Юзик. Він якраз збирався поспати, коли ввійшов до нього сліпий дід Онопрій з однооким Юхимом Камбулою і ще двома кобзарями.

Всі вони теж не один раз бували в Криму і Туреччині і хотіли якомога швидше розпитати Коржа про всіх інших галерників, а також про всі останні новини, що блискавично облетіли і схвилювали всю Січ.

Розмова почалася з неволі, тому що багатьох галерників розшукували кобзарі за дорученням родичів і товаришів, щоб викупити їх.

— А де Лутоха, підсусідок Повчанських? — питав дід Онопрій, перебираючи в пам'яті захоплених в неволю козаків.

— Взимку помер. Замерз біля опачини, — з лаконічною суворістю відповів Корж.

— Царство йому небесне, — побожно перехрестився сліпий. — Добрий козак був. А Ступиця?

— Ступицю забило тією ж щоглою, що й мене покалічила. Кинули його бусурмани У море без погребу, як худобу.

В цю мить ввійшов до світлиці Харлик Свиридович.

— Здорові були, люди добрі, й ти, Даниле. Добре, що хоч ти один з того світу до нас повернувся. Отже, тепер будеш щасливий.

Корж стримано подякував, а кобзарі підвелися і низько вклонилися осавулові.

— Здоров був і ти, пане осавулове, — відповідали вони, пізнавши його і з голосу, і з мелодійного дзенькоту срібних острог.

Свиридович сів біля столу і мовчки слухав розмову кобзарів з Коржем. Кобзарі питали за знайомих козаків, і майже на кожне ім'я Корж лаконічно відповідав: «Помер», або: «Забито таволгою. Ще живого у море кинули рибам», або: «Покарано на горло за втечу».

І кожного разу луною відповідали йому кобзарі: —