Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Мені б не хотілося лупцювати хворого, — пояснював Куций, погрозливо стискаючи кулак, — але задля його-таки добра я можу й голову йому відірвати. Та й усіх вас, ледарюк, треба було б налупцювати. Ану, ворушіться! Вставай із цього барлогу, і то неоглядьки, бо мені вже кулаки сверблять!

Працюючи, люди стогнали, зойкали, схлипували, сльози котилися їм по щоках і замерзали, — тож ясно було, що страждання їхні не вдавані. Становище було розпачливе, а Смокові приписи вимагали справжнього героїзму.

Коли робочі команди опівдні розійшлися по хатинах, на кожному столі вже стояв пристойний обід, що його зготували слабкіші пожильці хатин під наглядом і проводом Смока з Куцим.

— Ну, годі, — сказав Смок о третій годині дня. — Кидайте працювати. Повертайтесь до своїх лежанок. Ви натомилися, зараз вам, може, й кепсько, зате завтра покращає. Звісно, курс лікування важкуватий, але я вас усіх вилікую.

— Надто пізно, — глузливо поцінував Еймос Вентворт Смокові зусилля. — Так їм треба було почати ще з осені.

— Ану, ходімте зі мною, — відказав йому на те Смок. — І прихопіть оці два цеберка. Ви ж бо не хворі.

Втрьох вони почали обходити хатини, вділяючи кожному хворому по цілому кухлю ялинового відвару. Але примусити кожного, щоб випив, теж було нелегко.

— Доведеться, видно, зразу втовкмачити вам, що ми не панькатися прийшли, — сказав Смок першому ж упертюхові, що лежав горілиць і стогнав крізь заціплені зуби. — Давай-но, Куций! — Смок ухопив пацієнта за ніс і легенько стусонув під ложечку, аж той хекнув і роззявив рота. — Ану, Куций! Тепер він ковтатиме!

І хворий кашляв та похлинався, але таки все проковтнув.

— Наступного разу піде легше, — запевнив Смок свою жертву, простягаючи руку до носа чоловіка, що лежав на сусідній лежанці.

— Я б радше рицини випив, — стиха признався Куций товаришеві, перш ніж проковтнути свою порцію. А випивши гіркий трунок, не втримався й загорлав — Ой, янголи небесні! Не чарка, а чиста тобі припарка!

— Ми поїтимемо вас усіх цим відваром чотири рази на день, а вас тут вісімдесят душ, — повідомив Смок Лору Сіблі. — Отож на витребеньки часу немає. Кажіть зразу: самі вип'єте, чи затиснути вам носа? — Він діловито підніс руку до її обличчя. — Цей напій рослинний, тож сумління може вас не мучити.

— Ні сумління, ні зомління! — пирхнув Куций. — Ще б пак! Це ж божественне питво!

Лора Сіблі вагалася, не знаючи, на яку ступити.

— Ну? — владно мовив Смок.

— Я… я вип'ю, — тремтячим голосом відказала вона. — Давайте вже швидше!

Цей день висилив їх так, як найтяжча стежка не висилювала, і коли ввечері вони позаповзали під свої вкривала, Смок визнав:

— Мене аж нудить. А як вони терплять — це просто страх. Але фізична праця, як на мене, єдиний засіб, і треба його випробувати до кінця. Оце якби нам мішок свіжої картоплі…

— Спаркінс не годен уже навіть тарілки мити, — сказав Куций. — Сердега аж корчиться з болю. Я сам бачив. Довелося покласти його в постіль, такий він безпорадний.

— Якби ж то нам свіжої картоплі, — знову сказав Смок. — Усій цій сушні бракує чогось — чогось найважливішого, найпотрібнішого. З неї випарено життя.

— А Джонс, отой хлопчина з хатини Браунлоу, не інакше як сконає вночі, от згадаєш мої слова.

— Ну, чого ти каркаєш, — дорікнув йому Смок.

— Бо ховати його доведеться не комусь, а нам з тобою, — розсердився Куций. — А хлопець просто жах як мучиться…

— Замовкни, — сказав Смок.

Куций ще трохи посопів сердито, а тоді заснув важким сном змореної людини.

IV

Вранці вони дізналися, що помер не тільки Джонс: один з найдужчих чоловіків, учора призначений до команди дроворубів, повісився. А потім потяглися довгі моторошні дні. Цілий тиждень, зціпивши зуби, Смок виганяв людей на роботу й поїв їх ялиновим відваром. І одного по одному, а то й по двоє-троє зараз мусив звільняти їх від роботи. Поступово він переконувався, що фізична праця — це не ліки на цингу. Поховальна команда танула з кожним днем, але роботи їй тільки більшало, і повсякчас п'ять чи шість могил, викопаних у запас у прогрітій багаттями землі, чекали на нових мерців.

— Гіршого місця для селища годі було б і вибрати, — сказав Смок Лорі Сіблі. — Подивіться — тут же дно вузької ущелини, що тягнеться зі сходу на захід. Навіть опівдні сонця за цими скелями не видно. Ви вже кілька місяців не бачили сонячного світла.

— А звідки ж мені було знати про це? Він знизав плечима.

— Мусили б знати, якщо повели сотню дурнів по золото.

Вона люто зиркнула на нього й пошкандибала далі. Смок, навідавшись до робочої команди, яка, стогнучи, збирала ялинове віття, уже вертався назад, коли це знову побачив провісницю. Вона саме входила до хатини Еймоса Вентворта, і Смок рушив слідом за нею. Підступивши до дверей, він почув, як вона жебрацьким тоном вимолює щось.

— Тільки для мене, для мене одної, — благала вона в ту мить, коли Смок став на порозі. — Я не скажу ні душі…

Обоє винувато озирнулися на непроханого відвідувача, і Смок зрозумів, що тут щось криється, і подумки вилаяв себе, чом не здогадався підслухати.

— Ану що у вас тут? — сказав він гостро.

— Про що це ви? — похмуро перепитав Еймос Вентворг. І Смок не зміг пояснити, про що саме йому йшлося.

V

Тим часом становище все гіршало. В цій глибокій ущелині, куди не заглядало сонце, смерть нещадно косила людей. Щоранку Смок і Куций острашливо оглядали один в одного рот — чи не з'явилися на яснах і слизовій оболонці білі плями, перша безперечна ознака цинги.

— Мені вже досить. — заявив Куций одного вечора. — Я все обміркував, і мені вже досить. Може, сякий-такий погонич рабів з мене й вийшов би, але поганяти калік я не годен. Вони ж день у день підупадають на силі. Я вже й двох десятків не можу вигнати на роботу. Джексонові сказав сьогодні, щоб поклався в постіль. Він уже ладен порішити себе. В нього це просто на виду написано. Ні, праця їм нічого не дає.

— І я тепер теж так гадаю, — відказав Смок, — Залишимо на роботі душ десять, а решту вже не чіпатимемо. Ці десятеро будуть нам за помічників. Нехай працюють по черзі. Але ялиновим відваром треба й далі поїти.

— Він теж нічого