Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Видно було, що в тій хатині донедавна жило двоє — і друзі мимоволі подумали, чи не належала вона отим самовбивцям, на яких вони натрапили дорогою. Комірчина при хатині виявилася вщерть повна всіляких харчів — консервованих, сушених, згущених, у банках, пачках та бляшанках.

— І як же це вони примудрилися прихопити цингу? — дивувався Куций, підносячи до лампи пачки з яєчним порошком та італійськими грибами. — А глянь на оце! А на оце! — Він підносив у руці бляшанки з томатами, кукурудзою й оливками. — І навіть в їхньої провідниці теж цинга. Що воно за перечепа?

— Вона провісниця, а не провідниця, — поправив його Смок.

— Ні, провідниця, — затявся Куций. — Вона чи не вона провела їх у цю діру?

II

Наступного ранку, коли розвидніло, Смок зіткнувся з чоловіком, що тяг важкі санки з дровами. Це був невисокий охайно вдягнений міцний чоловічок; ступав він легко й шпарко, незважаючи на тяжкий вантаж. І все ж Смок одразу перейнявся неприязню до нього.

— Що з вами? — запитав він.

— Нічого, — відповів чоловічок.

— Це я знаю, — сказав Смок. — Отож вас і питаю. Ви Еймос Вентворт. Але як це вам одному-єдиному пощастило уникнути цинги?

— Бо я не бив байдиків, — хутко відповів той. — Ніхто з них би не захворів, якби вони не сиділи по хатах, а щось робили б. А вони що? Тільки бурчали, й рюмсали, й нарікали на холод, на довгу ніч, на труднощі, на болячки і на все на світі. Вилежалися в ліжках, що аж порозпухали, а тепер уже не годні встати. Ось ви на мене гляньте. Я працював. Зайдіть-но до моєї хатини.

Смок увійшов слідом за ним.

— Бачите, яка хата? Чиста, мов лялечка. Всюди прибрано, всюди лад. Тож-бо. Я б і долівку не посипав тирсою й стружками, коли б з ними не тепліше. Але вони в мене чисті. А побачили б ви, яка долівка в декотрих моїх сусідів! Наче хлів. А я, приміром, ще жодного разу не їв з немитої тарілки. Отож-бо, добродію. І все це робота, а я роботу люблю, тим-то й цинги не маю. Оце так, щоб ви знали.

— Справді, ви таки, нівроку, дбайливий, — погодився Смок. — Але у вас тут тільки одна лежанка. Чого це ви так усамітнилися?

— Бо мені так любіше. За одним ходити легше, ніж за двома, — оце тим. Тут самі ледацюги зібралися. Я таких і на поріг не пустив би! Не диво, що вони цинготні.

Це виглядало вельми переконливо, та все-таки Смок не міг позбутися неприязні до цього чоловіка.

— А скажіть, чому Лора Сіблі так сердиться на вас? — раптом спитав він.

Еймос Вентворт хутко зиркнув на нього.

— Бо вона несповна розуму, — відповів він. — Звісно, всі ми тут несповна розуму. Але хай мене бог милує від телепнів, які навіть тарілки після себе не помиють. А тут вони всі такі.

Через кілька хвилин Смок розмовляв з Лорою Сіблі. Спираючись на два ціпки, вона шкандибала повз його хатину й зупинилась перепочити.

— Чому ви так сердитеся на Вентворта? — руба спитав він.

Вона не чекала такого запитання. Її зелені очі спалахнули, худюще обличчя скривилося з люті, а попухлі губи розтулилися, наче до гострого слова. Та Смок почув тільки якісь уривчасті, приглушені звуки, а за мить, напруживши всю силу, вона опанувала себе.

— Бо він здоровий, — видушила вона. — Бо в нього немає цинги. Бо він дбає тільки про себе. Він і пальцем не кивне, щоб комусь допомогти. Ми подихаємо, а йому на нас начхати, він ані разу навіть відерця води, навіть оберемка хмизу нам не приніс! Такий падлюка. Та хай він стережеться! Хай стережеться!

Все ще відсапуючись, вона пошкандибала далі, а хвилин за п'ять, вийшовши надвір годувати собак, Смок побачив, як вона заходить до хатини Еймоса Вентворта.

— Щось тут не чисто, Куций, щось не чисто, — сказав він, похмуро хитаючи головою, коли товариш, помивши посуд, вийшов виплеснути помиї.

— А певно, — бадьоро відказав Куций. — І ми теж скоро її підхопимо. Ось побачиш.

— Та я не про цингу.

— А, ти про святу провідницю? Ну, ця така, що й мертвого пограбує. А вигляд має такий зажерливий, що далі й нікуди.

III

— Ми з тобою здорові, Куций, бо весь час працюємо. Через це й Вентворт здоровий. А решта байдикували, отож і бачиш, до чого це призвело. Тим-то ми з тобою припишемо цим лежням фізичну працю. А ти стежитимеш, щоб кожен пройшов курс лікування; призначаю тебе старшою сестрою.

— Що? Мене? — вигукнув Куций. — Ні, я подаю у відставку.

— А я тебе не відпускаю. А що справа це нелегка, то я буду тобі за помічника. Нам треба розворушити їх. Перш за все нехай поховають своїх мерців. Найдужчих призначимо в поховальну команду. Трохи слабкіших — вирядимо заготовляти паливо, бо вони й під укривала позалазили, щоб у ліс по дрова не ходити. Ну, і так далі. І щоб не забути про ялиновий відвар. Старожитці знаються на ньому. А ці вегетаріанці про нього, певно, й не чули.

— Ну, тепер нам не минути лиха, — зауважив Куций. — Покуштуємо ми свинцю, то вже запевно.

— А ми з цього й почнемо, — сказав Смок. — Ходім. За годину вони перетрусили всі понад двадцять хатин і відібрали в таборян усі рушниці, дробовики й револьвери.

— Ану, болящі, — казав Куций, ввалюючись до хатини, — викладайте свої пукавки. Вони нам знадобляться.

— Кому це — вам? — спитали в першій же хатині.

— Лікарям з Доусона, — відповів Коротун. — І наше слово — закон. Ну, ворушіться. І набої теж.

— А навіщо вони вам?

— Щоб відбити напад м'ясних консервів у вашій ущелині. І майте на увазі — слідом за нами наступає ялиновий відвар. Ну, мерщій!

І це був тільки початок. Потім Смок з Куцим заходилися витягувати всіх із постелі — кого добром, а кого й силком. Менш недужих Смок відібрав у поховальну команду. Другій команді було наказано назбирати дров, щоб відігріти багаттям землю під могили. Третя команда дістала наказ нарубати дров — порівну для кожної хатини. Тим, хто вже неспроможний був виходити надвір, Смок доручив прибирати в хатинах і прати білизну. Ще одна команда назбирала ялинового віття, і на всіх грубках почали готувати відвар.

Та хоч Смок з Куцим і вдавали, ніби все йде, як по маслу, становище було дуже прикре. Їм аж моторошно стало, коли вони прикинули, що принаймні