ослоною дерев. Ноги несли мене до Алеї акацій. Я простував крізь гущавину гаю, де вранішнє сонце розбивало дерева по-своєму, підрізало, злучало стовбури різних порід і укладало купи. Воно вправно зближувало між собою двоє сусідніх дерев; орудуючи гострою сокирою зі світла й тіні, воно відтинало у кожного з них півстовбура та половину галуззя і, сплітаючи позосталі половини, обертало їх то в єдиний тіньовий стовп, обмежований сонячним тереном, то в єдиний світловий привид, чиї штучні, хисткі контури були оплетені сіткою чорної тіні. Коли сонячний парус позолочував верхи, здавалося, ніби, скупані в іскряній вільгості, вони одні тримаються на поверхні рідкого смарагдового повітря, куди весь гай поринав, як у море. Бо дерева і далі жили своїм життям, і якщо вони пооблітали, їхнє життя лишало ще яскравіше на покрівцях зеленого оксамиту, накинутих на стовбури або на білій емалі кругленьких, як сонце та місяць у «Творінні» Мікеланджело, куль омели, залізлої на верхівлі тополь. Оскільки дерева завдяки своєрідному щепленню стільки літ хоч-не-хоч уживалися з жінками, то вони викликали в моїй свідомості образ дріади, прудконогої світської красуні у барвистому уборі, яку вони отінюють своїм гіллям, щоб і вона відчула потугу осени; вони наводили мені на пам'ять щасливу пору моєї довірливої юности, коли я гнав у ці місця, де під кронами — цими моїми випадковими спільниками — тимчасово втілювалися дива жіночої елеґантности. Пориванням до краси переповнювали мою душу ялинки й акації Булонського лісу, і тому вони хвилювали мене далеко дужче, ніж каштани та бузок Тріанону, на які я йшов помилуватися, але краса жила в мені самому, а не в пам'ятках тієї чи іншої доби, не в творах мистецтва, не в святині Любови, з приходом якої лежали купи золотого листя. Я добрався до берега озера, вийшов до Голубиного тиру. Колись ідеал гожости пов'язувався у мене з високою вікторією, з сухорлявими кіньми, злими і легкими, як оси, з очима, налитими кров'ю, як у лютих румаків Діомедових, і тепер мені закортіло побачити знову те, що я колись любив, закортіло не менше, ніж тоді, як я бігав багато років тому на ці самі шляхи; я хотів, щоб перед моїми очима знов пролетів кремезний візничий пані Сванн, під дозором маленького грума, гладкого, наче барильце, з дитинним личком святого Юрія, який пробував укоськати розімчаних коней з крицевими крилами, якими вони злякано били. Гай-гай! Нині там снували тільки авта, керовані вусатими шоферами, біля яких засідали росляві виїзні лакеї. Прагнучи перевірити, чи все ще гарні дамські капелюшки, такі низенькі, що здавалися на голові віночками, тобто чи настільки вони гарні, як уявлялися очам моєї пам'яти, я жадав глянути на них очима тілесними. Всі капелюшки були тепер величезні, з плодами, з квітами і всілякими пташками. Замість гарного одягу, в якому пані Сванн виглядала королевою, — якісь греко-саксонські туніки зі згортками, як на танагрських статуетках, та ганчірки з ліберті в стилі Директорії, розмальовані, наче ті шпалери, квітами. На головах у чоловіків, які могли б гуляти з пані Сванн Алеєю королеви Марґарити, я не бачив циліндрів чи інших якихось капелюхів. Вони ходили простоволосі. Не ймучи цим новим статистам віри, я на кін їх не випускав, я не міг надати їм єдносте, цупкости, життєвосте; розрізнені, випадкові, неживі, вони були позбавлені навіть складників краси, з яких мої очі могли колись щось скомпонувати. У гожість цих пересічних жінок я не вірив, їхні туалети видавалися мені непоказними. А коли втрачаєш віру, то щоб заличкувати наше безсилля вдмухнути живого духа в нові явища, цю віру замінює і вгніжджається з новою силою фетишистська прихильність до колишнього, яке раніш оживляла наша віра, немовби якраз у колишньому, а не в нас самих горіла божественна іскра і наше теперішнє безвір'я має зовнішню причину — смерть богів!
«Який жах! — сказав я собі. — Невже ці авта такі елегантні, як колишні виїзди? Може, я зістарився, але я не житець на світі, де жінки наступають собі на сукні, не знати з чого пошиті. Чого ради приходити під ці дерева, якщо тепер не зосталося й сліду від тих, що збиралися під їхнім червоним листям, якщо вульгарність і шал заступили все те чарівне, чому це листя було за оправу? Який жах!» Що мене втішає нині, коли гожосте більше нема, — то це спомини про жінок, яких я знав раніше. Але чи здатні ті люди, які дивляться на цих страхопудів у капелюшках, обернених у пташарню чи овочевий сад, чи здатні вони бодай відчути, яким дивом була ця пані Сванн у простій бузковій наколці чи в капелюшку з одним-однісіньким ірисом, прикріпленим сторч? Чи міг би я передати, яке хвилювання охопило мене зимового ранку, коли я, спіткавши пішу пані Сванн у котиковому пальті, у скромному беретикові з двома ножеподібними пір'їнами куріпки, враз відчув кімнатне тепло, яким пашіло від неї, і відчував його завдяки пом'ятій китичці фіалок у неї на грудях, живе, блакитне квітування яких на тлі сірого неба, в морозяному повітрі, серед голих дерев мало ще й той чар, що обрало пору та погоду тільки як рамку для себе і жило в людській атмосфері, в атмосфері цієї жінки; той самий чар, що й квіти у вазонах та жардиньєрках її вітальні, біля пломінкого коминка, перед обіпнутою шовком канапою, квіти, що дивилися на віхолу за вікнами? Зрештою я б не вдовольнився, якби нині одягалися, як раніше. Скориставшись із злютованосте частин спогадів, так надійно скріплених нашою пам'яттю, що відкинути щось чи знехтувати годі, я хотів би надвечір чаювати в однієї з цих жінок у салоні, помальованому натемно, як салон пані Сванн (у тому році, яким завершується перша частина цієї оповіді), де листопадовим смерком мерехтіли б червоно-жовті вогні, де б жахтіла кривава заграва, де б палало рожеве і біле полум'я хризантем і де б я знов не зумів розібратися в своїх почуттях, як (це виявилося пізніше) не умів розбиратися постійно. Але тепер, ці хвилини, хоча я й не доп'явся свого, здалися б мені чарівними. Я хотів би, щоб вони повторилися, як мені вони запам'яталися. Гай-гай! Нині були тільки покої в стилі Людовіка XVI, геть білі, заставлені блакитними гортензіями. До того ж парижани стали повертатися куди пізніше. Пані Сванн — якби я попросив її відтворити для мене все, з чого склався мій спомин, пов'язаний з роком, що вже канув у вічність і на який мені не вільно обернутися; з чого виникло моє бажання, таке ж
