Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Тепер звук лунав страхітливо близько — і трохи попереду. А тоді зненацька затих. Метушливе світло ліхтарів Маспіка та Чиверса, які рухалися біч-о-біч, вихопило з темряви попереду присадкувату істоту, що своїм тілом заступала двоярдовий уступ від краю до краю. 

І хай якими загартованими шукачами пригод були ці чоловіки, вони б зайшлися пронизливими істеричними криками або кинулися б у прірву, якби те видовище не ви́кликало у них чогось на кшталт каталепсії. Здавалося, неначе блідий ідол з піраміди, роздутий до велетенських розмірів і огидно живий, піднявся з безодні й припав до кам’яної дороги просто перед ними! 

Це, вочевидь, була саме та істота, що послужила моделлю для огидної статуї. Її величезний горбатий карапакс, що віддалено нагадував панцир гліптодона335, сяяв і виблискував, наче вологе біле золото. Безока голова, пильна, але водночас дрімлива, випиналася вперед на вигнутій відразливою дугою шиї. З-під навислого панцира навскіс висовувалася дюжина чи навіть більше коротких ніг, які закінчувалися стопами, що формою нагадували перевернуті кубки. Від кутів щілини злостивого рота здіймалися два хоботи завдовжки з ярд, чашоподібні на кінцях; спрямовані в бік землян, вони повільно погойдувались у повітрі. 

Здавалося, що ця істота була такою ж старою, як ця вмируща планета; незнана форма первісного життя, що споконвіку мешкала у печерних водах. Перед нею розум землян одурманився й занурився в лиховісний ступор, подібний до того, який вони відчували перед ідолом. Вони заклякло стояли на місці, а тремтливі промені ліхтариків падали просто на те Жахіття; і вони не змогли ані поворухнутись, ані закричати, коли воно звелося на задні ноги, являючи очам складчасте черево та химерний роздвоєний хвіст, що з металічним деренчанням ковзав по каменю. Його численні стопи були порожнисті, нагадували великі чаші й слизіли сморідною вологою. Поза всяким сумнівом, вони служили створінню за присоски, завдяки яким воно було здатне ходити прямовисною поверхнею. 

Неймовірно швидка й упевнена в усіх своїх рухах, потвора, спираючись на хвіст, зробила кілька коротких кроків задніми ногами й наблизилася до безпорадних чоловіків. Два хоботи вигнулися й безпомильно опустилися на очі Чиверса, який стояв, піднявши обличчя. Вони зупинилися там, повністю вкриваючи очниці — але лише на мить. А тоді порожнисті кінчики хоботів, неначе дві змії, гнучким і спритним рухом відірвалися від очниць, і пролунав крик агонії. 

Чиверс повільно похитувався, погойдуючи головою й корчачись від болю, почасти притлумленого наркотизуючим впливом чудовиська. Маспік, який стояв коло нього, невиразно, наче уві сні, побачив порожні розверсті очниці свого побратима, з яких було вийнято очі. Це було останнє, що він бачив. Тієї миті чудовисько відвернулось од Чиверса, і дві жахливі чаші, скрапуючи кров’ю та сморідною рідиною, опустилися на Маспікові очі. 

Беллман, який зупинився позаду решти, сприймав те, що відбувалося, неначе свідок, перед очима якого коїться кошмарна мерзота, але сам він був безсилий втрутитися чи втекти. Він бачив плавні рухи чашоподібних хоботів, чув той єдиний жахливий крик, що вирвався з горла Чиверса, а невдовзі по тому — крик Маспіка. А тоді хоботи здійнялися понад головами його побратимів, які ще й досі стискали заціпенілими пальцями вже непотрібні ліхтарики, і простяглися в його бік… 

З обличчями, якими рясно струменіла кров, переслідувані снодійною, недремною, безжальною та безокою Істотою, яка сунула за ними назирці, підганяючи їх, наче худобу й притримуючи, коли вони шкандибали понад самим краєм безодні, троє землян вдруге почали спуск тією низхідною дорогою, що назавжди вела їх до оповитого покровом ночі Аверна336. 

Genius Loci337 

— Це — вельми дивне місце, — сказав Ембервіль, — однак я й гадки не маю, як можна описати враження, яке воно на мене справило. Усе прозвучить так просто й буденно. Там немає нічого особливого: звичайнісінька заросла осокою лука, з трьох боків оточена схилами, що поросли жовтими соснами. З відкритого боку до луки затікає журливий струмочок, який, потрапивши в її cul-de-sac338, губиться серед рогозу та болотистого ґрунту. Той струмок, плинучи дедалі повільніше й повільніше, утворює чималий ставок із застояною водою, понад яким росте кілька хворих на вигляд вільх, які ніби сахаються від нього, не бажаючи наближатися до плеса. Мертва верба похилилася над ставом, переплітаючи своє тьмаве, скелетоподібне відображення із зеленим баговинням, яке плямами вкриває воду. Там немає ані чорних дроздів, ані крикливих пісочників339, ані навіть бабок, яких зазвичай можна зустріти в подібних місцях. Лише безгоміння і пустка. Те місце лихе — воно таке нечестиве, що я просто не можу його описати. Я був змушений зробити замальовку з натури майже всупереч власній волі, адже навряд чи щось настільки химерне входить до кола моїх зацікавлень. Насправді, я зробив одразу дві замальовки. Якщо хочеш, можу тобі показати. 

Оскільки я був високої думки про Ембервілеві художні здібності й віддавна вважав його одним із провідних художників свого покоління, то, природно, охоче поглянув би на його малюнки. А втім, він навіть не зупинився, щоб зачекати, поки я виявлю цікавість, а одразу заходився розгортати свою теку. Коли він діставав і показував мені ті два акварельні ескізи, вираз його обличчя, самі рухи його рук якимось чином красномовно виказували дивну суміш примусу й відрази. 

Мені не вдалося розпізнати краєвид, зображений на тих двох малюнках. Вочевидь, то була одна з місцин, які я оминув увагою під час безладного вештання околицями передгір’їв поблизу крихітного хутора Баумен, де два роки тому придбав собі покинуте ранчо й оселився там заради усамітнення, такого необхідного для тривалих літературних трудів. Звісно, Френсіс Ембервіль з його гострим відчуттям художніх можливостей мальовничого краєвиду лише за один зі своїх двотижневих візитів устиг спізнати округу краще за мене. Він мав звичку до полудня блукати околицями, озброївшись усім необхідним для малювання ескізів, і у такий спосіб уже знайшов чимало тем для чарівливих картин. Такий лад життя був однаково зручний для нас обох, оскільки я за відсутності друга зазвичай сумлінно приділяв усю свою увагу старезному «Ремінґтону340». 

Я уважно роздивився ті малюнки. Дарма, що виконані нашвидкуруч, обидва були гідні високої похвали і являли очам притаманні Ембервілевому стилеві грацію і жвавість. А втім, навіть з того першого побіжного погляду я виявив у них якусь особливість, геть невластиву духові його робіт. Елементи краєвиду були достеменно такими, якими він їх описав. На одному малюнку ставок був напівприхований облямівкою широколистого рогозу, а мертва верба стриміла над ним так похило і зневірено, немовби лише якимось дивом втрималася від падіння до його застійних вод. Вільхи на протилежному березі, здавалося, силкувались якомога далі відступити від плеса, виставляючи напоказ свої вузлуваті, ніби застиглі у вічному зусиллі, корені. На другому малюнку став займав головну частину переднього плану; з одного боку над ним понуро нависало скелетоподібне дерево. Стебла рогозу понад протилежним берегом неначе колихалися й перешіптувалися між собою під повівами вмирущого вітру, а вкритий соснами крутосхил на самій межі луки був позначений як стіна похмурої зелені, що окреслювала пейзаж з одного боку, залишаючи вгорі тільки бліду смугу осіннього неба. 

Усе це, як допіру сказав сам художник,