Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Ну, що там таке, що?

Кременчук раптом відірвався від бінокля і якось збентежено зиркнув на хлопця.

— Не розумію, — пожалівся.

Хлопець мовчки вихопив у нього оптичне причандалля й спрямував його на далекий ряд торосів, що вивищувалися над попередніми, створюючи, таким чином, „ефект вгнутої чаші”. В дзеркалах торосів іноді щось неясно мерехтіло, але що — з цієї відстані не можна було розрізнити навіть з допомогою потужної оптики.

Але зненацька оте неясне почало стрімко наближатися до „Софії”, стрибаючи відображеннями від ропака до ропака. Або від люстра до люстра. За глухим зойком, що почувся поряд, Ігор зрозумів, що цей несподіваний рух помітив і капітан.

А за пару хвилин в дзеркалах геометричних торосів вже простим оком можна було розрізнити гнучку постать, яка невідворотно наближалася до спостерігачів. Але, не дивлячись на певну схожість силуетів, це був не Дарт Вейдер. І, не дивлячись на сріблястий комбінезон, це була не Сніжана. Це був незнайомий чоловік цілковито земного вигляду, чиє відображення швидко стрибало з однієї лискучої поверхні на іншу, наче жило власним життям, цілком відірваним від тіла господаря.

Втім, може, так воно й було? Бо, раптом з‘явившись просто на лискучій поверхні стрімчака, який трохи височив над корпусом „Софії”, зображення раптом мигнуло, смикнулось, наче відриваючись від амальгами, а потім у великому стрибку його власник по-спортивному вивірено перемістився просто до Ігоря з Кременчуком.

Ледь хитнувшись, чоловік приземлився метрах у трьох від них і непорушно завмер, вдивляючись в обличчя землян ледь примруженими, великими та уважними, очима.

Мандрівники навіть зметикувати нічого не встигли. Лише десь у підсвідомості Кременчука ворухнулось неясне відчуття жалю з того, що вони так і не спромоглися розжитися справжньою ручною зброєю.

А дивний прибулець вже привітально здіймав свою правицю і мовив добре поставленим баритоном (чистою українською, до речі, мовив):

— Вітаю вас на Кременчуку, товариші. Здається, у вас виникли певні проблеми?

Норильцєв ледь встиг спіймати бінокль, якого було випустив з рук. Богдан же, як вкляк з роззявленим ротом, так і стояв, не наважуючись стулити його.

— З-здрасьте! — першим оговтався Зоребор. — Хау ду ю ду?

Чоловік всміхнувся самими куточками губ:

— Спасибі. Нівроку. А ви як почуваєтесь?

— Дідько його візьми! — доволі неввічливо отямився, врешті решт, і Богдан. — Ви звідки взялися?

— Я, чи бачите, зараз живу на цій планеті. Вивчаю її.

Роботи, маю зауважити, хоч греблю гати, а тут — ви.

— Та ми ж вам не заважаємо. — Голос Норильцєва зірвався на напівзабутий підлітковий фальцет. — Мене Ігор звати. С Землі ми. А це — капітан наш. Богдан Іванович Крем… — І раптом наче вдавився останнім словом. — Як, ви кажете, планета ця зветься?

— Кременчук, — спокійно повторив сріблястий незнайомець. — А мене звати Дар Ветер.

— Дар!?.. — фальцет капітана майже нічим не відрізнявся від фальцету Зоребора.

— Дар Ветер, — згідливе кивнув чоловік. — Та не дивуйтесь ви так, Богдане Івановичу. Повірте, нічого дивовижного навколо не коїться. Хіба що трохи непередбачене. Скоро самі в цьому впевнитесь.

— Ага… так… — викочував грудки з горла капітан. — Звісно, не коїться. Але ж… Але ж, Дар Ветер… Це ж… Вам роман „Туманність Андромеди” Івана Єфремова не знайомий? Не читали? Є там такий собі…

— Ага… так… — наче передражнив Богдана той, хто назвався ім‘ям одного з головних персонажів згаданого науково-фантастичного опусу. — Але станціями Великого Кільця я ніколи не завідував. Більше того, навіть уявлення не маю, що то воно таке.

— Але ж ви знаєте про них!

— Ага… так… Знаю. А ще я знаю про те, що у вас якісь проблеми виникли. Може, давайте насамперед саме про це поговоримо?

Богдан мовчки, але гранично напружився, збираючи докупи усі свої думки. По скам‘янілому обличчю Зоребора було зрозуміло, що він займається тим самим. Пауза затягувалась.

— Отже?.. — врешті решт, порушив її Дар Ветер.

— А… а чому ця планета Кременчуком зветься? — півником підстрибнув Норильцєв.

— Це зараз найголовніше?

— Ні, але…

— Почекай, Ігорю, — зосередився, нарешті, капітан. — Ви, пане… товаришу…

— Просто Дар Ветер.

— Ви, Дар Ветере, кажете, що живете тут?

— Останнім часом. Адже тут існує велике коло явищ для досліджень. Дуже велике коло. — І добре ви цю планету дослідили разом з колом її?

Абориген в сріблястому комбінезоні знизав плечима:

— Будь-яке явище можна досліджувати нескінченно. І вглиб, і назовні. Адже будь-яке явище чи річ є нескінченними за своєю суттю. І за принципом побудови всесвіту.

— Але ж ця планета конечна? — чомусь почав дратуватися Богдан. Назвати її Кременчуком він не наважувався.

— В певному сенсі.

— В якому це — „певному”?

— В сенсі зовнішньої атрибутики.

— Не пудріть мені мозки, пане-товаришу. Місцевість навколишню ви добре знаєте?

Дар Ветер окинув уважним поглядом обрії потрощених дзеркал.

— Вона інколи змінюється, — сказав. — Але на даний час так, знаю.

— От і добре, от і добре, — заметушився капітан. — Ви праві, праві, Дар Ветере! Є в мене певні проблеми, є.

— В нас, — кинув Норильцєв.

— Що „в нас”?

— В нас, кажу, проблеми, а не „в мене”.

— Тьху ти! — розлючено сплюнув Богдан і знову задріботів, звертаючись до… кременчукця?.. кременчукчі?.. кременчужанина?.. кременчуканина, мабуть: — Донька в мене зникла. Вірніше, вкрали її. Тут, у вас, до речі.

— Сніжану вкрали? — напружився Дар Ветер.

Норильцєв з Кременчуком обмінялися швидкими враженими поглядами.

— В-ви її з-знаєте? — почав затинатися по тому Богдан.

— Як це трапилось? — не звернув уваги на його затинання дослідник дзеркальної планети.

— Та так… отак… несподівано… Ми її, розумієте, з орбіти зняли… До речі, як вона туди потрапила?

— Не відволікайтесь.