Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Жозефіна майже згодна повернути мені свободу. А це означає, що буквально відразу я її позбудуся (жартую), бо мрію про це більше за все на світі. Мій кузен Вінцентій не може спокійно дивитися на мене й каже, що якби у мене були крила, я б літав. Так і є насправді. Мені здається, що я зараз закоханий у цілий світ. Я люблю твого чоловіка пана Вітта і впевнений, що він щиро бажає тобі щастя (а я маю таку впевненість, бо отримав від нього листа). Нам необхідно почекати ще трошки-трошки і тоді… Що буде потім, залежить тільки від нас, але це буде щастя, життя наповнене і гармонійне… І нарешті, чому ми зараз нічого не будуватимемо в Криму? Ми з Метцелем придумали щось цікавіше. Що? Про це я напишу у наступному листі».

25 вересня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Челецький привіз мені твій лист. Отже, це вже напевно, що вона охоче погодиться на наше щастя? Ти навіть не уявляєш собі, яка я щаслива! Ти кажеш, що любиш пана Вітта? Я також мала б любити ту, яка повертає тобі свободу. О Боже мій, я не тільки любитиму її, а навіть, якщо була б в Україні, я побігла б до неї і впала б їй у ноги, щоб подякувати! Вона на все погоджується, не заздрить нашому з тобою щастю, робить усе добровільно — то що ж тепер могло б стати мені на перешкоді любити її, які претензії я могла б до неї мати? У мене вже немає на них таких підстав, як тоді, коли я думала, що вона стоїть на заваді нашому щастю. Mon bon ami, серце, яке так ощасливили, як моє в цю хвилину (а яке ж то буде щастя, коли мені ще вдасться тобі подобатись!), не може нікого ненавидіти. Я не зла, ти про це добре знаєш, але відколи я певна, що ми разом проживемо наше життя і ніхто не затьмарить нашої радості, я відчуваю в собі безмежну доброту; все навколо здається мені добрим, усе мені подобається, природа — й та, здається, сповнена незвичайної краси. Давидова каже, що я виглядаю набагато краще зараз, ніж будь-коли раніше, що я стала гарнішою, приємнішою, веселішою, цілком іншою, ніж була у Схірі, хоч у тій чарівній місцині я почувалася такою щасливою…»

28 вересня 1795. Тульчин. Станіслав — Софії

«Мила моя Софі! Якщо я зараз скажу, що в мене чудовий настрій, то це буде неправда. Настрій не просто чудовий, а чарівно чудовий. З кожним днем я відчуваю себе все щасливішою людиною, бо день нашого з’єднання все ближче. Жозефіна пакує валізи і збирається до Петербурга, але це і не дивно. За час моєї відсутності у Тульчині прибутки від маєтків різко впали. Не хочу себе вихваляти, але змушений констатувати, що моя присутність як господаря тут просто необхідна. Непросто виростити врожай, але ще складніше його продати. Ось тут і потрібне чуття економа, розумний ризик гравця, вміння блефувати та інші якості, якими я володію.

Ось чому, mon ange, я тобі писав у минулому листі, що ми зараз не будуватимемо в Криму. Я хочу мати сад тут, де ми постійно перебуватимемо. Більш того — я вже захоплений цією ідеєю. Відкрию тобі маленький секрет, хоча обіцяв Метцелю міцно тримати язика за зубами. Але мені кортить поділитися зі своєю коханою якнайшвидше! Ми знайшли найромантичніше місце під Уманню. Тут є де розгорнутися найбільш поетичним та художнім задумам. Навіть те, що ми змалювали з Людвігому своїй уяві, коли обстежували це місце, більше схоже на філософію, ніж на художній образ. Та й клімат в Умані дуже м’який, що дозволить „приручити“ тут дерева не тільки з Італії, а й з Азії та Африки. Аби вистачило часу й сил… Усе, більше ні слова про парк.

Серденько моє, як усе-таки тяжко знаходитися далеко від свого кохання, але будь спокійна, тільки своїм спокоєм ми зможемо досягнути нашої мети. А мета наша — щасливе життя разом. До речі, Вінцентій зі своєю новою дружиною Оленою палко мене підтримують. Та я розумію, що робити їм це не важко — вони разом… Цілую тебе тисячу разів».

10 жовтня 1795.Львів. Софія — Станіславу

«Кур’єр пана Майєра привіз мені твій лист від 28 вересня. Серце моє радісно забилося, коли я побачила, що його написано в Тульчині, та тільки-но я дочитала цей милий лист до кінця, як відчула себе найщасливішою людиною на світі. О так, mon bon ami, я, безперечно, народилася під щасливою зіркою і сподіваюся, що моє щастя відтепер перепинить дорогу смуткові до тебе. Лише вчора ввечері я отримала цей дорогий для мене лист, який провіщає моє щастя. Ніхто ще не був до такої міри переповнений почуттями ніжності, кохання і вдячності, як я; мені насилу вдалося приборкати свою радість. Заприсягаюсь, що минулої ночі я й на хвилину не заснула; але мені хотілося б, щоб причиною мого безсоння завжди були подібні найпрекрасніші почуття. Я мільйон разів цілувала Котулю, який увесь час спить зі мною. Відколи я впевнилася, що він вважатиме за щастя для себе називати тебе татом, він став мені ще дорожчий.

Падаю тобі до ніг на знак вдячності за твоє доброзичливе ставлення до тієї, яка погоджується повернути тобі свободу, все, що ти зробиш для неї і для твоїх дітей, здобуде в моїх очах іще більше схвалення. Я не люблю пана коронного підкоморія Вінцентія Потоцького, а тебе, mon ange, просто обожнюю, бо ти ні в чому не нагадуєш таких типів, як він. Він кидає свою жінку, одружується з тією, яку кохає, але не дотримує своїх зобов’язань щодо першої. Уяви собі — ця нещасна жінка не має тепер із чого жити, і мені це дуже болить…»

15 жовтня 1795.Львів. Софія — Станіславу

«Якби після всього того, що ти для мене зробив, щось іще могло мене в цьому світі розгнівати, то я мала б зробити тобі невеликий докір: чоловік із Тульчина, годинникар, сподіваюся, казав тобі, що їде до Львова, а ти відпустив його без листа до мене. Mon bon ami, як я засмутилася! Ти добре знаєш, що