Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Чому вона платитиме за вас?

— Бо я врятував її від смерті. Вона мій боржник, і вона знає, що я поверну гроші, на моїх рахунках їх достатньо.

— Як вона повірить, що я не брешу?

— Я напишу їй лист. Вона впізнає почерк і деякі подробиці з листа, які знаємо лише я та вона.

— Чому вона не спробує здати мене поліції?

— Бо я напишу, що на кону моє життя. Зрозумій, у мене не одна сотня тисяч у банку. А життя в мене одне. І мені значно спокійніше заплатити тобі й вирватися з цієї клітки, аніж щось видурювати, ризикуючи залишитися тут, — пояснив я з останніх сил.

— Мені треба подумати, — сказав Третій.

— Дай води.

Він дав іще чашку, потім ще і ще. За кілька годин я випив два глечики, після чого Третій дав мені буханець хліба.

— Їж. Ковбаси не приніс, бо тобі не можна зараз ковбаси, нехай шлунок звикне до хліба. Завтра я прийду і приберу. Не виглядай дуже добре, щоб ніхто не здогадався, що я тобі допоміг.

— Здається, я зараз не можу виглядати добре. Якщо вирішиш отримати гроші, подумай, як відчинити цю кляту клітку.

— Подумаю.

Він пішов. Я з’їв трохи хліба. Мені хотілося увіпхати всю буханку у рот, я ледь втримався. Сховав під подушку. Полежав, пожував іще шматочок. Коли знову клацання замка. Я злякався, чи не Олексій це. Ні, прийшов Перший. Приніс води. Я пив жадібно, щоб він не здогадався.

— Не поспішай, потроху, тобі може бути зле після води. А чого в тебе бляшанка порожня? — спитав охоронець.

— А чим мені було її заповнювати? — слабким голосом поцікавився я.

— Олексій наказав не ходити до тебе десять днів, але я не хотів, щоб ти помер, — пояснив охоронець.

— Дякую. А він хоче. Щоб спочатку помер я, а потім ти зі своїми товаришами.

— Що ти верзеш? — здивувався Перший.

— Він викрав мене і сховав тут без дозволу ЦК. Він хотів пограти у серйозну гру, бо думав виграти, а переможців же не судять. Та він програє, бо моє зникнення публіка сприйняла зовсім інакше. Я став іще більшим героєм, аніж був. Я не зламався у полоні, не зрадив государя, дав приклад для інших. Тепер Олексій злякався. Зі мною покінчити легко: вбити і закопати десь, але залишаєшся ще ти. А у Олексія завдання тримати тебе тут, не дати виїхати за кордон.

— Що? — Перший занервував, кусав губи.

— Він сам так сказав. Я не знаю, для чого йому потрібно тримати тебе тут. Але підозрюю, що це наказ когось із-за кордону. Хтось хоче і далі спокійно жити там, подалі від тебе і поруч із твоєю дружиною.

— Вона не зраджує мене! Ми кохаємо одне одного! Просто тут Лізу ледь не арештувала поліція! Ліза вимушена була втекти, бо інакше її б чекав суд та каторга!

— Добре згадай усі подробиці тих подій. Чи не було чогось підозрілого? Чи не був це чийсь хитрий план, щоб дозволити їй виїхати за кордон, не викликавши підозр? Чому ти не поїхав із нею?

— Мені наказали залишитися тут.

— А я що кажу! — переможно вигукнув я.

Він аж підскочив, був украй роздратований.

— Я підозрював, але в мене не було доказів! — схопився він за голову.

— Тут є єдиний вихід — поїхати на місце і розібратися у всьому самотужки, — порадив я.

— У мене немає грошей і дозволу на виїзд, я взагалі у бігах, бо дезертирував з армії.

— Грошей я можу дати. Документи можуть зробити вірні люди, які й через кордон переведуть. У мене є зв’язки у Великому князівстві Фінляндському. Звідти до Швеції, а там уже їдь куди хочеш.

— Я не можу зрадити партію!

— Хіба ти зрадив? Тебе зрадили! Забрали в тебе дружину, а потім Олексій штовхнув на цю справу! Він же потім тебе ще зробить винним, що це ти вигадав викрасти мене, а не він! Їм же, Олексію і коханцю твоєї дружини, ти потрібен винним, зрадником, і вони тебе зроблять таким у будь-якому випадку!

— Ліза мені не зраджувала, ні! — закричав Перший.

— Звісно, що ні! Але якщо їй скажуть, що ти порушив партійну дисципліну, пішов проти волі ЦК, зрадив товаришів у боротьбі, то що вона подумає? Ці люди дуже хитрі! Олексій — справжня гадюка! Повір, я багато бачив покидьків, але такого — ні!

Він слухав мене, схопившись за голову, про щось думав, я не заважав.

— А як мені знати, що ви мене не обдурите? Ви ж дуже хитрий, Іване Карповичу.

— Хіба хоч у одній історії я дурив людей, які мені допомагали? Я завжди відплачував добром за добро! Ось зараз я знаю, хто винний у всьому, — Олексій. До нього я буду безжальним, тут можеш не сумніватися. А тобі я відплачу добром. Дам гроші,