Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Віннету сам упорається з розбійниками.

Я вивів свого коня з кущів, скочив у сідло і помчав туди, де ми залишили Роллінса. Я був там через десять хвилин, але не знайшов ні Роллінса, ні його коня. Ще п’ять хвилин пішло на пошуки слідів. Повернувшись, я розповів про все апачу. Було зрозуміло, що Сантер не з’явиться.

— Куди поїхав Роллінс?

— Сліди ведуть на захід, назустріч Сантерові. Саме його ми й бачили на горизонті.

— Уфф! Він знав, що ми повернулися своїм власним слідом, щоб зловити Сантера, тому поїхав південніше і зробив гак, щоб не їхати біля нас. Тому ми й бачили його по той бік прерії. Але як йому вдалося визволитися? Ти бачив інші сліди?

— Так, бачив. Зі сходу приїхав вершник і розрізав мотузки.

— Хто це міг бути? Може, солдат із форту?

— Ні. Сліди від таких величезних мокасинів могла залишити тільки одна людина. Це був Сем Гоукенс.

— Уфф! Може, ми ще встигнемо зловити Сантера, хоч його й попередили. Нехай мій брат Вбивча Рука поквапиться.

Ми рушили нашим слідом на захід. Віннету мовчав, але я відчував, що в ньому закипає дика, неприборкана лють. Якби тоді йому попався Сантер, то він розірвав би його на шматки.

Сонце вже ховалося за обрій, коли ми напали на слід Роллінса, а незабаром дісталися до того місця, де він зустрівся із Сантером та іншими членами зграї. Судячи по слідах, вони стояли там зовсім недовго, вислухали Роллінса й відразу повернули коней назад. Вже сутеніло, і продовжувати погоню було безглуздо. Якби вони поїхали далі нашим слідом, ми могли б хоч спробувати наздогнати їх. Але вони поїхали в інший бік. Тож довелося припинити гонитву, бо не було видно слідів. Віннету мовчки розвернув коня і помчав до «фортеці». Сантерові знову вдалося втекти, може, навіть назавжди. Я знав, що Віннету наступного ж дня вдосвіта піде по сліду і з завзятістю мисливської собаки буде гнати Сантера, поки один з них не загине, але ця гонитва могла розтягнутися надовго.

Вже зійшов місяць, коли ми в’їхали в знайомий яр і прихований у заростях ожини вартовий зупинив нас.

— Не ображайтеся, джентльмени, але я мушу запитати у вас пароль, сьогодні ми повинні бути уважнішими, ніж зазвичай. Схоже, в околицях з’явилися індіанці.

— Щось трапилося? — запитав я.

— Точно не знаю, але Сем Гоукенс повернувся з полювання стурбований і зібрав усіх мешканців «фортеці».

— Він їздив кудись?

— Так.

— Сам чи з кимось?

— Сам.

Отже, такий зазвичай розумний і розважливий Сем справді зробив дурницю — визволив Роллінса. Перше, про що ми довідалися, коли проїхали крізь кам’яний тунель, була звістка про те, що стан Вогняної Руки погіршився, хоч небезпеки для життя зовсім не було. Саме це змусило мене відійти на якийсь час від Віннету. Апач зістрибнув з коня й пішов до вогнища в долині, оточеній скелями, де сиділи Сем Гоукенс, Гаррі, Вогняна Рука й офіцер із форту.

— Слава Богу! Нарешті ви повернулися, — привітав нас Вогняна Рука хрипким голосом. Він сидів біля вогню й мерзлякувато кутався у ковдру. — Ви знайшли купця?

— Знайшли і втратили, — відповів Віннету. — Мій брат Гоукенс виходив сьогодні з «фортеці»?

— Так, — відповів Сем, ні про що не здогадуючись.

— Чи знає мій білий брат, хто він такий?

— Мені здається, я вестмен, качка б мене копнула.

— Мій брат не вестмен, а старий придурок! Віннету ще ніколи не здибав посивілого воїна з такою порожньою головою.

Він повернувся до Сема спиною й пішов, страшенно здивувавши всіх присутніх. Це була дуже нетипова поведінка для завжди спокійного, стриманого апача. Довелося мені розповісти їм про наші пригоди, про старого Корнера і про Сантера. Сем Гоукенс рвав свою сиву бороду, кляв сам себе лайливими словами і ніяк не міг заспокоїтися, хоча, коли по-правді, ніхто й не намагався його заспокоювати. Він зірвав з голови перуку, почав топтати її, а під кінець кинувся на землю і в розпачі вигукнув:

— Віннету правий, я старий придурок, я не вестмен, я ґрінгорн і залишуся ним довіку!

— Як же так сталося, що ви розв’язали Роллінса? — запитав я його.

— Через власну дурість. Я почув постріли і поїхав на звук. І раптом побачив прив’язану до дерева людину, а поряд із нею коня, качка б мене копнула! Я спочатку вийняв у бранця з рота кляп і запитав, хто він такий і як опинився в такій ситуації. Чоловік сказав мені, що він — купець, який їхав до Вогняної Руки, але дорогою на нього напали індіанці і прив’язали до дерева.

— Сем, де були ваші очі і мозок? — запитав я його. — Невже індіанці залишили б йому коня? Чому ви не подивилися на сліди біля дерева? Досить було одного погляду на відбитки копит Ластівки, щоб викрити негідника.

— Все правда, сер! У мене сьогодні невдалий день, найчорніший день у моєму житті! Я відпустив негідника й хотів привести його сюди, але він скочив у сідло і втік. Я подумав про індіанців і негайно повернувся додому, навіть попередив вартового про небезпеку, качка б мене копнула! Якби я мав волосся на голові, я б вирвав його з коренем, але ж не маю. А якщо зіпсую перуку, однаково нічого не зміниться. Але завтра я піду по сліду мерзотників і не заспокоюся, поки не повбиваю їх усіх до одного. Це кажу я, Сем Гоукенс!

— Мій брат Сем не зробить цього, — промовив Віннету, який тим часом повернувся до багаття. — Вождь апачів сам піде слідом убивці. Білі брати залишаться тут, щоб захистити «фортецю» й Вогняну Руку.

Згодом, коли всі вже вляглися спати, я