Читати книгу - "Експансія-I"

— Батько проти того, щоб вас проводжав офіцер окупаційної армії? — спитав німець; його звали Ганс.

— Не в цьому справа, — легко збрехала Кріста, — але ви, звичайно, знаєте, як до вас ставляться в Норвегії?

— До нас ставляться добре, — відповів Ганс. — Тільки безглузді одинаки не розуміють того, для чого ми сюди прийшли. Невже вас не лякає загроза британської окупації? Приклад Ірландії має бути застрашливим.

На різдво вони заявилися до них утрьох: книжник Ганс, Фріц з квітами і «шоколадний Віллі»; були надзвичайно ввічливі; зробили все, щоб демонстративний вихід з вітальні її батька не був такий шокований, але все-таки поводилися, мов тетеруки на токовищі, хіба що хвости не настовбурчували.

… Блас повернувся, знову оцінююче оглянув Крісту, наче роздягав її, попросив офіціанта принести ще одну пляшку вина і сказав, що в «Лас пачолас» столик зарезервовано, спочатку вип'ємо тут, потім прокатаємося на екіпажі по старій Севільї, а після цього поїдемо вечеряти; до речі, там чудові фламенко, куди кращі, ніж мадрідські, послухаємо пісні Андалусії, вони тут зовсім особливі.

— О, це ж прекрасно! Дякую! — озвалася Кріста.

— Ви вперше на пенінсуле? — запитав Блас.

— Вперше.

— Цікаво?

— Безумовно.

— Що ви встигли подивитися в Мадріді?

— Не дуже й багато, — відповіла Кріста, чомусь посміхнувшись. Вона ж не хотіла їхати в Севілью; поруч з Роуменом, у його хірургічно чистому домі, який спочатку здався їй відчужено-холодним, вона зовсім несподівано для себе пережила дивне почуття, схоже на не знайоме їй досі умиротворення. Будучи людиною сильною, дуже самостійною, не гравцем, він дав їй змогу відчути спокій поруч з ним, той спокій, якого вона не знала відтоді, як гестапо забрало батька й маму. Вона запевняла себе, що все це вигадка, вона на роботі, ніяких сантиментів, це заважає справі, розслаблює, дає простір для ілюзій, вона говорила собі: все, що відбувається — акторське пристосування, просто треба придумати собі це умиротворення, щоб зручніше було робити те діло, яке їй доручили, але чим далі, тим очевидніше вона розуміла, що відчуття, котре виникло в ній, це не пристосування для точнішого виконання тієї ролі, яку для неї написали, а справжнє почуття, раніше їй не знайоме.

На першій зустрічі з Кемпом вона сказала:

— Треба якнайшвидше все закінчити б… Боюсь, мені буде досить складно працювати в майбутньому…

— Закохались? — спитав він, напівобернувшись до неї і розглядаючи полотно Мурільйо. — Хороший мужчина?

— Та не в цьому справа, — відповіла вона роздратовано. — Він дуже відверта людина… Вірить мені… І в ньому немає паскудства…

— Робіть як знаєте, — відповів Кемп. — У нас до нього теж немає відрази. Просто треба з'ясувати, чим він живе вдома. Це не є нечесність. Зрештою, можете підказати йому щось, лагідно вплинути на нього… Ви ніколи не поведетеся з ним безчесно. Навпаки, цілком можливо, що ви будете йому потрібні в складній ситуації… Якщо він справді має намір одружитися з вами, не відмовляйтеся, не треба… А взагалі, робіть так, як велить вам совість. Я не смію вас приневолювати, боронь боже.

Точно вичисливши мужчину Роумена, саме Кемп запропонував Крістіні наполягти на поїздці в Севілью; це перевірка, сказав він, і для вас, і для нього; ніщо так не виявляється, як почуття, — особливо під час короткої розлуки. Зрозумієте, що він вам справді дорогий, — дуже добре, ми попрощаємося, ви влаштовуватимете своє життя, а відчуєте в ньому холодок, що ж, продовжимо наше діло, вам не буде так важко, як тепер, я все розумію…

Але, говорячи так, Кемп думав зовсім про інше: найбільше прив'язує чоловіка, а особливо такого, як Роумен, самостійність жінки: якщо поїздка в Севілью задумана, вона має відбутися. Не для Крісти, а саме для Роумена вони й задумали поїздку в Севілью; захопленість жінки Роуменом виявилася для нього несподіванкою; все-таки жінки — загадкові істоти: захопитися такою людиною? Жахливий характер, ніякого шарму, грубий, безтактний, зовсім безпорадний у ліжку…

Слухаючи тоді Кемпа, вона згадувала Ганса, той ранок, коли він, лежачи в ліжку, гладив її по мокрій щоці й тихо говорив, як крається його серце за батьків «білявочки» (вона тоді ще не фарбувалася, волосся було, як копиця соломи), заспокоював її, ніжно шепотів на вухо якісь ласкаві слова, слухаючи їх, Кріста розслаблювалась, майбутнє не здавалося їй таким страшним, яким вона побачила його після трагедії з батьками.

А потім Ганс попросив допомогти йому в його боротьбі за нещасних старих. «Ти повинна познайомитися з тим, хто справді винен у їхньому арешті, це зрушить справу з мертвої точки, мені буде легше говорити з тими офіцерами, від яких залежить їхня доля». Вона, звичайно, погодилась; він улаштував їй зустріч з доцентом університету Олафом Лі; гестапо підозрювало його у зв'язках з англійцями, треба було підвести до нього свого інформатора; Лі був обережною людиною, знайомств уникав; усі ті, хто його оточував раніше, були вірні йому й поділяли спільне для норвежців почуття глухої ненависті до окупантів. Кріста йому сподобалася, тим паче він знав її батька й схилявся перед талантом професора; через два тижні вона сказала Гансу, що не може більше, «він хоче, щоб я лягла з ним у ліжко». Ганс тоді довго мовчав, потім приніс вино і став пити, наливаючи і їй одну чарку за другою; під ранок він сказав — вже в ліжку, коли кінчив її мучити: «Я прощу тобі цю жертву… Якщо це допоможе повернути тата й маму, я прощу тобі все, білявочко…» Коли вона повернулася до нього через два дні від Олафа Лі, він усю ніч випитував її, як їй було з іншим, любив її шалено, а потім зник, не попрощавшись. Тієї ж ночі до неї постукав незнайомий чоловік, який розмовляв по-норвезьки з акцентом, сказав, що треба негайно зібратися й виїхати звідси, бо Лі схопили під час радіосеансу з Лондоном і його друзі вважають, що вона винна в провалі, можлива помста, треба змінити квартиру, «ми не кидаемо в біді наших друзів, особливо таких ніжних і розумних дівчат, як ви». Він же, цей Густав Гаузнер, і став її керівником, він же і влаштував їй побачення з мамою, яку перевели з гестапо в госпіталь; батька обіцяли випустити незабаром, після того як вона закінчить нову роботу…

Вона ніколи не могла забути, яке почуття гидливості до самої себе пройняло її тоді; вона побачила себе збоку, немовби своє відображення в дзеркалі, в найкращі її години, коли вона подобалася собі — особливо вранці в неділю, можна повалятися в ліжку, знаючи, що скоро буде кава, і