Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— І я знову повторю — рішення, які ви приймаєте, божевільні. Це кінчиться катастрофою.

— Можливо. Але твоя нерішучість гарантувала б нам крах. А зараз у нас, принаймні, є шанс, і, схоже, все виходить. «Міленіум» зв’язаний по руках і ногах. Вони, можливо, підозрюють про наше існування, але їм бракує документації, і вони не мають можливості розшукати як її, так і нас. Ми тримаємо всі їхні дії під суворим контролем.

Ваденшьо поглянув у вікно, звідки виднілися гребені дахів кількох сусідніх будинків.

— Нам залишилося лише розібратися з дочкою Залаченка. Якщо хтось почне копирсатися в її історії і прислухатися до її слів, може статися все, що завгодно. Але за кілька днів почнеться суд, і потім усе буде кінчено. Цього разу ми повинні закопати її так глибоко, щоб вона вже ніколи більше не могла становити для нас небезпеки.

Ваденшьо похитав головою.

— Я не розумію твого ставлення до справи, — сказав Клінтон.

— Так. Звичайно, вам його не зрозуміти. Вам щойно сповнилося шістдесят вісім. Ви вмираєте. Ваші рішення нераціональні, але вам, проте, вдалося зачарувати Георга Нюстрьома і Юнаса Сандберґа. Вони слухаються вас так, ніби ви — Господь Бог.

— Я справді Господь Бог у всьому, що стосується «Секції». Наша рішучість дала «Секції» шанс. І я з усією впевненістю заявляю, що «Секція» ніколи більше не потрапить у таке скрутне становище. Коли все закінчиться, ми повинні провести комплексну перевірку її діяльності.

— Ясно.

— Новим керівником стане Георг Нюстрьом. Він, звичайно, застарий, але інших кандидатів у нас немає, а він пообіцяв залишитися ще мінімум на шість років. Сандберґ надто молодий і, внаслідок твого керівництва, недосвідчений. До цього моменту йому слід було б уже бути цілком навченим.

— Клінтоне, невже ви не розумієте, що накоїли. Ви вбили людину. Бйорк пропрацював на «Секцію» тридцять п’ять років, а ви наказали його вбити. Хіба ви не розумієте…

— Ти чудово знаєш, що це було необхідно. Він зрадив нас, та й не зміг би витримати натиску, якби поліція почала на нього тиснути.

Ваденшьо підвівся.

— Я ще не закінчив.

— Тоді нам доведеться продовжити розмову пізніше. Ви тут лежите і уявляєте себе Всемогутнім, а мене чекає робота.

Ваденшьо попрямував до дверей.

— Якщо це суперечить твоїм моральним принципам, чому б тобі не піти до Бубланськи і не зізнатися у своїх злочинах?

Ваденшьо обернувся до хворого.

— Ця думка мене навідувала. Але хай там що б ви думали, я з усієї сили захищаю інтереси «Секції».

Відчинивши двері, він зіткнувся з Георгом Нюстрьомом і Юнасом Сандберґом.

— Привіт, Клінтоне, — сказав Нюстрьом. — Нам необхідно дещо обговорити.

— Заходьте. Ваденшьо якраз збирався піти.

Нюстрьом почекав, поки двері зачиняться.

— Фредріку, я дуже турбуюся, — сказав Нюстрьом.

— Чому так?

— Ми тут із Сандберґом міркували. Відбуваються якісь незрозумілі речі. Сьогодні вранці адвокат Саландер передала прокурору її автобіографію.

— Що?

Поки прокурор Ріхард Екстрьом наливав із термоса каву, інспектор кримінальної поліції Ханс Фасте роздивлявся Анніку Джанніні. Екстрьом був збентежений документом, що його він отримав, приїхавши на роботу. Вони з Фасте разом прочитали сорок сторінок, на яких містилася пояснювальна записка Лісбет Саландер, і потім довго обговорювали цей дивний документ. Під кінець він відчув необхідність запросити Анніку Джанніні для неформальної розмови.

Вони всілися за невеликим столом для нарад в кабінеті Екстрьома.

— Спасибі, що погодилися заглянути, — почав Екстрьом. — Я прочитав цю… гм, пояснювальну записку, яку ви подали сьогодні вранці, і відчуваю потребу зняти деякі знаки питань…

— І?.. — спробувала допомогти йому Анніка Джанніні.

— Навіть не знаю, з якого кінця почати. Очевидно, перш за все мені слід пояснити, що ми з інспектором Фасте обоє страшенно спантеличені.

— Он як?

— Я намагаюся зрозуміти ваші наміри.

— Що ви маєте на увазі?

— Ця автобіографія, чи як її слід називати, яка її мета?

— Це начебто цілком очевидно. Моя клієнтка хоче викласти свою версію розвитку подій.

Екстрьом добродушно засміявся і провів рукою по борідці вже добре знайомим жестом, який чомусь почав Анніку дратувати.

— Так, але для пояснень у вашої клієнтки було кілька місяців. Вона не сказала ані слова на всіх допитах, які намагався проводити з нею Фасте.

— Наскільки мені відомо, у нас немає закону, який зобов’язує її говорити тоді, коли це зручно інспекторові Фасте.

— Еге ж, але я хочу сказати… за два дні над Саландер починається судовий процес, а вона в останню мить підсовує оце. Я ж у даному разі відчуваю відповідальність, яка дещо виходить за межі моїх обов’язків як прокурора.

— Он як?

— Я ні в якому разі не хочу, щоб ви сприйняли мої слова як образу. Це ніяк не входить у мої наміри. Проте в нашій країні існують процесуальні норми. А ви, фру Джанніні, є адвокатом із захисту прав жінок і раніше ніколи не представляли клієнта в кримінальному процесі. Я звинувачую Лісбет Саландер не тому, що вона жінка, а через те, що вона скоїла тяжкі злочини із застосуванням насильства. Вважаю, ви теж напевно розумієте, що вона серйозно хвора психічно і потребує лікування й допомоги суспільства.

— Дозвольте, я вам допоможу, — люб’язно відповіла Анніка Джанніні. — Ви боїтеся, що я не забезпечу Лісбет Саландер повноцінного захисту.

— У цьому немає нічого образливого, — сказав Екстрьом. — Я не ставлю під сумнів вашу компетентність. Я лише вказую на те, що у вас немає досвіду.

— Я розумію. Дозвольте сказати, що я з вами цілком згодна. У мене зовсім немає досвіду в кримінальних справах.

— І проте ви послідовно відмовлялися від допомоги значно досвідченіших адвокатів.

— У відповідності до бажання моєї клієнтки. Лісбет Саландер хоче бачити своїм адвокатом мене, і за два дні саме я представлятиму її інтереси в суді.

Вона ввічливо усміхнулася.

— Гаразд. Але мене цікавить, невже ви цілком серйозно збираєтеся викласти суду зміст цього опусу?

— Звичайно. Це історія Лісбет Саландер.

Екстрьом з Фасте скоса переглянулися. Фасте звів брови. Він не розумів, чого, власне, Екстрьом добивається. Якщо Джанніні не розуміє, що з головою потопить свою клієнтку, то яке, чорт забирай, до цього діло прокуророві. Треба просто з вдячністю погодитись і покінчити з цією справою.

Фасте ні на мить не сумнівався в тому, що Саландер геть чокнута. Він намагався, залучаючи всі свої навички, змусити її сказати, хоч би де вона живе. Але це кляте дівчисько допит за допитом сиділо, мов язик проковтнуло, і роздивлялося стіну в нього за спиною. Вона відмовлялася приймати з його рук сигарети, каву чи прохолодні напої. Вона ніяк не реагувала, коли він до неї звертався