Читати книгу - "Викрадачі"

Це майже те саме, як тоді, коли погашені вогні: вони двоє разом, немає між ними перепон, а темрява приховує всі їхні відмінності. Від таких думок гарячий струм пронизує Беатрису всю — з голови до п’ят, до самої скелі, на якій вона стоїть. Він не міг не відчути того, стис її міцніше в обіймах, пригорнув до себе. Їй знайомі всі складки своїх спідниць, важкий шар нижньої білизни, тож вона знає, що він має відчувати в цю мить; в якийсь незбагненний спосіб вони належать один одному, а навкруги — саме небо й море; вони злилися в обіймах посеред безкінечності. Так довго стоять вони, притискаючись один до одного, що Беатриса забуває, де вона, хто вона. Коли під вітром стає надто холодно, вони спускаються на берег і мовчки розставляють мольберти.

Розділ 85

Марлоу

Вулиці Акапулько видалися мені казкою, аж не вірилося, що вони справжні, і що за свої п’ятдесят два роки я так жодного разу й не зібрався перетнути південний кордон Сполучених Штатів. Довге, поділене на смуги шосе з аеропорту до міста було знайомим, як кіно: з боків залізобетонні кістяки ще не закінчених будівель, напіврозвалені двоповерхові будиночки, оточені ліанами й заіржавілими частинами старих автомобілів, яскраві барви придорожних ресторанчиків і височенні фінікові пальми, чиє листя — за кольором таке ж заіржавіле — тріпоче на вітру. Таксист спілкувався з нами ламаною англійською мовою, показував пальцем на стару частину міста, де завтра маємо зустрітися з Педро Кайє.

Я замовив для нас номер у курортному готелі, про який Джон Ґарсіа сказав, що то найкращий у світі готель для медового місяця: свій він проводив якраз там. Він дав мені пораду — цілком серйозно, без будь-якої насмішки, без зайвої цікавості в голосі, — коли я йому подзвонив, спитав його думку й сказав, що я закохався. Зрозуміло, її прізвища я не назвав — це буде пізніше, коли розповім йому, що до чого. Його реакція на мої слова обмежилася однією короткою фразою: «Це добра новина, Ендрю!» Мені почулося в цьому відлуння його попередньої розмови з дружиною: «Марлоу взагалі збирається когось собі знайти нарешті? Він же, бідолашний, не молодіє». А разом з тим — задоволення собою, давно одруженим і досі не розлученим. Але по телефону він нічого такого мені не сказав, лише дав назву готелю: «Ла Реїна».[131] Тепер я подумки подякував йому, спостерігаючи, як Мері входить до вестибюлю — відкритого на всі боки, оточеного густими купами пальм, за якими видно було океан, а звідти налітав теплий вітер. У вітру був ніжний запах тропіків, якого я ще ніколи не вдихав — наче стиглий екзотичний плід, якого я ще ніколи не куштував. Мері вже зняла свій довгий чернечий светр і залишилася в тоненькій блузці й спідниці, яку розвівав вітер з океану. Відкинувши назад голову, вона роздивлялася стелю величезного внутрішнього двору, ряди балконів, повитих виноградною лозою.

— Справжні сади Семіраміди! — вигукнула вона, обертаючи голову то туди, то сюди. Мені хотілося б підійти до неї ззаду, обійняти за талію, притиснути до себе, але я усвідомлював, що така фамільярність їй не сподобається, надто ж у новому місці, незнайомому, де нас оточували самі незнайомці. Тож я разом з нею поглянув на високу скляну стелю. Потім ми пішли до довгої стійки з чорного мармуру, отримали свої ключі — два від одного номера; Мері на хвилину завагалася: вона, здається, обмірковувала ситуацію, потім погодилася з тим, що я просто повірив їй на слово. Ми разом мовчки піднялися на ліфті. Стінки й підлога ліфта були теж скляними, і під нашими ногами двір опускався усе нижче й нижче — ми опинилися майже на останньому поверсі. Тоді, як ще не раз потому, я подумав, як це недоречно — жити в такому готелі, коли навкруги така страхітливо бідна країна, мільйони громадян якої всіма правдами й неправдами пробираються до Сполучених Штатів, аби заробити хоч трохи грошей і завдяки цьому не вмерти з голоду. Але це ж я не задля себе, а задля Мері, яка прикручувала вдома батареї до чотирнадцяти градусів, щоб зменшити рахунок за опалювання. Так я себе заспокоював.

Наш номер виявився просторим і простим, дуже вишуканим за дизайном. Мері блукала, торкаючись то квадратного світильника з напівпрозорого мармуру, то ніжного стуко[132] стін. Ліжко (я відвернувся) — широке, застелене свіжою бежевою білизною. Єдине велике вікно виходило на інші балкони з тими самими виноградними лозами й чорними дерев’яними стільцями, а внизу, із запаморочливої висоти, виднівся колодязь внутрішнього двору. А чи не варто було, подумав я, замовити номер з вікнами на океан, нехай і дещо дорожчий? Чи не виявив я тут скнарість, беручи до уваги ту суму, яку все одно вже витратив? Мері обернулася до мене, усміхнена, несмілива, розгублена: напевно, не бажала відверто дякувати мені за всі' ці розкоші, але щось сказати мала.

— Тобі подобається? — запитав я, полегшуючи їй відповідь.

— Подобається, — засміялася вона. — Ти робиш неймовірні речі, але мені це подобається. Мені здається, я зможу тут добре відпочити.

— Про це я подбаю. — Я обійняв її й поцілував у лоб, а вона мене в губи, потім відсторонилася й заходилася розпаковувати багаж. Ми не торкалися більше один одного, доки не вийшли прогулятися на пляж: там вона взяла мене за руку (в іншій несла туфельки), й ми зайшли у хвилі, що накочувалися на берег. Вода була теплою, як чай, який залишили ненадовго, аж не вірилося. По пляжу, відгородженому височенними пальмами, були розсипані маленькі хижі, криті пальмовим листям; безліч людей, які розмовляли англійською або іспанською, слухали радіо й бігали за засмаглими дітьми. Усе було залите щедрим сонцем і невгасимим відчуттям радощів. Я вже кілька років не занурювався у води океану (цілих шість або й сім, збагнув я з неприємним подивом), а на Тихому океані був останній раз у двадцять два. Мері трохи підібгала спідницю, її худорляві коліна й довгі гомілки відблискували, замочені водою; рукави блузки вона теж закатала. Вона була поряд зі мною, і я відчув, як її тіло тремтить від вітру, а може, просто тріпотить разом з ним.

— Хочеш піти зі мною завтра? — запитав я, намагаючись перекричати потужний гуркіт хвиль.

— Побачитися з… як його? Кайє? — Вона зайшла в піну прибою. — А ти хочеш, щоб я пішла?

— Тільки