Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Ходімо, — сказала вона, рушаючи у напрямку аеродрому.

— Але я…

— Якщо ви хочете зробити щось набагато важливіше, ніж бавитися з цими кретинами, то ходімо.

— Найважливіше на світі, — прошепотіла вона.

— Я візьму на себе відповідальність і доправлю «Комету» до вашої людини в Лорелі.

— Дякую… Але якщо ви сподіваєтеся… Я не тікаю, розумієте?

— Я розумію.

— Тоді чому ви так хочете допомогти мені?

— Щоб ви бодай раз у житті зрозуміли, що означає робити те, що вам хочеться.

— Шанси, що на аеродромі є літак, — невеликі.

— Шанси завжди є.

На краю летовища стояло два літаки. Один — напівобвуглений каркас, що й на брухт не годиться, а другий — новесенький моноплан «Двайт Сандерс», об’єкт пристрасної мрії всіх американців.

На аеродромі був лише один заспаний черговий — молодий, присадкуватий та огрядний; судячи з його лексикону, якщо не рахувати слабкого натяку на освіту в коледжі, — брат по розуму нічного диспетчера із Бредшоу. Він нічого не знав про ці два літаки: вони стояли тут, відколи він заступив на службу ще рік тому. Він ніколи не цікавився ними, як і всі решта. У тихому скнінні далеко від центрального офісу, під акомпанемент повільного вмирання великої авіакомпанії, про моноплан «Сандерс» забули. Про такі цінності забували повсюдно…

Молодому черговому не дали жодних інструкцій щодо того, зобов’язаний він тримати «Сандерс» на летовищі чи ні. Рішення замість нього було прийнято за допомогою безцеремонної, самовпевненої манери двох незнайомців — візитною карткою міс Даґні Таґґарт, віце-президента залізниці, короткими натяками на секретну термінову місію (яка йому одразу ж нагадала про Вашингтон), згадкою про угоду з якимись шишками з авіакомпанії у Нью-Йорку, чиїх імен він ніколи досі не чув, чеком на п’ятнадцять тисяч доларів, підписаним міс Таґґарт (у якості застави до повернення літака «Сандерс») і ще одним чеком на двісті доларів за його особисту згоду.

Він заправив літак, перевірив його так старанно, як тільки міг, знайшов мапу аеродромів країни, і вона побачила, що летовище в околицях Афтона, штат Юта, позначено як таке, що досі існує. Вона була занадто схвильована і дуже поспішала, щоби щось відчувати, але в останній момент, коли черговий увімкнув прожектори, коли вона була готова піднятися на борт, зупинилась і поглянула на порожнє небо, а потім на Оуена Келлоґа. Він стояв, самотній у яскравому білому світлі, на острівці цементу в колі сліпучих вогнів, за якими не було нічого, крім безкрайньої ночі. Даґні раптом замислилася, хто з них двох іде назустріч більшій небезпеці.

— Якщо зі мною щось станеться, — сказала вона, — ви скажете Едді Віллерсу з мого офісу, щоб він дав роботу Джеффу Еліену, як я обіцяла?

— Так, скажу… Чи це все, що ви хочете переказати… якщо з вами раптом щось станеться?

Вона поміркувала над його словами і сумно всміхнулася:

— Так, думаю, все… Крім одного: розкажіть іще Генкові Ріардену, як усе сталося. Скажіть, що це я просила вас йому це переказати.

— Гаразд, перекажу.

Вона підняла голову і твердо мовила:

— Однак я не думаю, що щось станеться. Коли доїдете до Лорела, зателефонуйте у Вінстон, штат Колорадо, перекажіть, що я буду там завтра пополудні.

— Добре, міс Таґґарт.

Даґні хотіла потиснути йому руку на прощання, але цього здалося їй замало. Вона згадала, що Келлоґ казав про хвилі самотності. Вона витягла пачку і мовчки запропонувала одну з його сигарет. Він з розумінням усміхнувся і невеличке полум’я сірника, що підпалило дві їхні сигарети, було найміцнішим рукостисканням.

Потім вона піднялася на борт, і свідомість стала невіддільна від її рухів, вони злилися в єдиний потік, формуючи спільну сутність, як ноти симфонії: дотик руки до стартера, шум заведеного, як гірський каменепад, мотора, будь-який контакт із часом у неї за спиною, обертання лопаті пропелера, що щезала у крихкому блиску збуреного повітря, прорізаючи простір попереду, виїзд на злітну смугу, коротка пауза, потім поштовх, довгий, небезпечний розгін, розгін по прямій лінії, що набирав силу, витрачаючи її на дедалі більше прискорення, пряму лінію до мети; і, нарешті, момент, коли земля залишилася внизу, а лінія, не обірвавшись, продовжилася у просторі простою та природною дією — підйомом.

Вона побачила телеграфні стовпи, що пропливали вздовж залізничних колій. Земля падала вниз, і вона відчувала, немовби вагота спливає з її кісточок, немовби планета зменшилася до розміру ядра, прив’язаного до засудженого, ядра, яке вона тягала за собою і щойно позбулась.

Її тіло погойдувалося, сп’яніле від цього відкриття, а її літак розгойдувався з її тілом, і земля внизу кружляла в ритмі погойдування літака. Даґні виявила, що її життя тепер у її руках, що немає потреби сперечатися, пояснювати, вчити, благати, боротися, — лише дивитись, думати і діяти. Потім земля зробилася пласка і ставала дедалі більш схожою на чорний аркуш, що з поступовим підйомом вгору ширшає. Коли вона востаннє поглянула вниз, вогні летовища зникли, залишилося лише світло маяка, схоже радше на іскру Келлоґової цигарки, що миготить у темряві останнім салютом.

Вона залишилася на самоті з вогниками на панелі інструментів і розсипом зірок за склом кабіни. Її ніщо не могло підтримати, крім стугоніння двигуна і розуму людей, що створили цей літак. Але що ж іще всюди підтримує людину? — подумала вона.

Курс літака лежав на північний захід, прорізуючи по діагоналі штат Колорадо. Вона знала, що обрала найнебезпечніший маршрут через широку смугу найгіршої гірської гряди, але цей шлях був найкоротший, а небезпека залежала від вибору висоти. Проте жодні гори не здавалися такими небезпечними, як диспетчер із Бредшоу.

Зорі нагадували піну, а небеса, здавалося, плавно погойдувалися, і в цьому погойдуванні формувалися бульбашки, переливалися хвилі. Іноді на землі спалахували вогники, що були яскравіші за нерухому синяву вгорі. Але земля висіла самотньо між попелястою чорнотою та потойбічною синявою і, здавалося, вона бореться за свою крихку основу, вітає її — й тікає геть.

Бліда смуга річки повільно виринула з порожнечі та довго залишалася в полі зору Даґні, непомітно ковзаючи їй назустріч. Вона була схожа на тонку знекровлену вену, що світилася крізь шкіру землі.

Потім Даґні побачила вогні міста, схожі на пригоршню золотих монет, розкиданих по прерії, несамовито яскраві вогники, підживлені електричним струмом. Вони здавалися такими ж далекими, як і зорі, — й такими ж недосяжними. Енергія, яка їх запалила, щезла, сила, яка створила електростанції в порожній прерії, зникла, і Даґні не знала, як її повернути назад. Але це були її зорі, — думала вона, дивлячись униз; це була її мета, її маяк, бажання,