Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

тільки заради того, щоб спробувати переконати мене вбити підходящого замінника її ґвалтівника? Проте спитайте себе (я це зробив): чи вийшло б на добро таке запитання? Вона могла відповісти мені абсолютно прямо, а я, либонь, їй усе одно не повірив би. У подібній до нашої ситуації стосунки можуть і не бути явно отруйливими, але, мабуть, вони завжди збіса хворобливі.

— Я не збираюся такого більше робити, — сказав я.

— Гаразд, я розумію.

(Нічого вона не розуміла.)

— Тому не проси мене.

— Не буду.

(Вона це зробить.)

— І ти ніколи нікому не розказуватимеш.

— Я вже обіцяла, що ні.

(Вона це вже зробила.)

Гадаю, в глибині душі я вже тоді розумів, що ця розмова є марною справою, але я сказав «о’кей» і дозволив темі згаснути.

— Майку, я не хочу тебе звідси випроваджувати, але в мене сонмище всяких справ, і…

— Не хвилюйся, партнерко, я уже зникаю.

По правді, мені самому хотілось вже забратися. Хотілося пройтися з шістдесят безцільних миль і подумати, що буде далі.

Біля дверей вона обняла мене і міцно поцілувала.

— Не йди сердитим.

— Я не серджуся.

Я сам не знав, яким я йду.

— І навіть не смій думати про те, щоб звільнятися. Ти мені потрібен. Я вирішила, що Пенні ніяк не підходить для «Говорячи зле про мертвих», але цілком розумію, що тобі потрібен відпочинок від цього. Я подумала, може… Джорджина?

— Можливо, — мовив я. Я вважав, що Джорджина пише найгірше з усіх у редакції, але мене все те більше не проймало. Що мене в той момент проймало — це ніколи більше не бачити жодного некрологу, не кажучи вже про те, щоб самому їх писати.

— Щодо тебе, роби зухвалі, які тільки тобі заманеться, рецензії й огляди. Нема більше ніякої Джероми, щоб сказати «ні», я права?

— Ти права.

Вона струснула мене:

— Не говори таким тоном, ти, мавпо! Викажи трохи завзяття. Той старий «Неоновий цирк» минув і скінчився. І пообіцяй, що не зникатимеш. — Вона притишила голос. — Ми можемо проводити наші власні наради. Приватні.

Вона побачила, що мій погляд упав на перед її халату, і розсміялася, задоволена. А потім підштовхнула мене.

— А тепер йди. Вимітайся мерщій звідси.

Минув тиждень, а коли ти працюєш на такий сайт, як «Неоновий цирк», кожний тиждень тягнеться, мов три місяці. Знаменитість напилася, знаменитість потрапила до реабілітаційної клініки, знаменитість вийшла з реабілітаційної клініки і миттю напилася, знаменитість заарештували, знаменитість вилізла з лімузина без трусів, знаменитість протанцювала цілісіньку ніч, знаменитість вийшла заміж, знаменитість розлучилася, знаменитості «взяли перерву на відпочинок одне від одного». Одна знаменитість упала у свій басейн і втопилася. Джорджина написала надзвичайно несмішний некролог, і, як наслідок, прибували тонни твітів і електронних листів: «Де Майк?» Хоча б це мусило подарувати мені задоволення.

Я не відвідував квартиру Кейті, бо Кейті була занадто заклопотаною для милувань. Фактично Кейті майже не було в наявності. Вона «проводила перемовини», пара їх відбулися в Нью-Йорку і ще одні в Чикаго. За її відсутності якимсь чином у ролі керівника опинився я. Мене не висували, я за це не боровся, мене не було обрано. Просто так сталося. Я втішав себе тим, що все, звісно, прийде до нормального стану, коли повернеться Кейті.

Мені не хотілося висиджувати в кабінеті Джероми (почувався там моторошно), але, окрім нашого унісекс-туалету, це було єдине приміщення, де я міг у порівняній приватності побалакати з очманілими працівниками редакції. А працівники були очманілими завжди. Електронне видання все одно залишається виданням, а кожна редакція — це гніздовище старосвітських комплексів і неврозів. Джерома наказувала б їм забиратися к чортам («але, агов, візьми собі «юку»). Я цього робити не міг. Коли починав біситися, я собі нагадував, що вже невдовзі повернуся на своє звичне місце під стіною, щоб писати саркастичні рецензії. Такий же, як решта тутешніх, ув’язнений у цій божевільні.

Наскільки пам’ятаю, впродовж того тижня і прийняв єдине справжнє рішення і воно стосувалося крісла Джероми. Я абсолютно не міг вмостити власне гузно туди, де сиділа вона, коли вдавилася Льодяником Злої Долі Від Кашлю. Я відкотив його до загальної стайні й приніс сідало, яке подумки називав «своїм стільцем», забравши його від столу під плакатом із написом: «СЕРІТЬ, ДЕ ХАРЧУЄТЕСЯ, БУДЬ ЛАСКА». Це сідало було набагато менш комфортабельним, але принаймні не вчувалося моторошним. Крім того, я однаково майже нічого не писав.

У п’ятницю під кінець дня, виряджена в мерехтливу сукню до колін, що становила антитезу її звичним джинсам і топікам, впурхнула Кейті. Волосся в неї спадало мистецьки викладеними в салоні кучерями. Мені вона здалася… ну… немовби гарнішою версією Джероми. Побіжно згадався «Колгосп тварин» Орвелла: те, як гімн «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано» змінився на «Чотири ноги — добре, дві ноги — краще»[326].

Кейті всіх зібрала й оголосила, що нас придбала компанія «Пірамід-медіа» з Чикаго і що буде підвищення зарплатні — невеличке — всім. Це викликало дикі оплески. Коли вони вщухли, вона додала, що Джорджина Буковскі вестиме рубрику «Говорячи зле про мертвих» постійно, а Майк Андерсон тепер наш новий кхультур-крітік.

— Це означає, — пояснила вона, — що він, розправивши крила, неспішно ширятиме над усім краєвидом і сратиме, де йому захочеться.

Знову бурхливі аплодисменти. Я підвівся і вклонився, намагаючись виглядати життєрадісним і сатанинським. У цій грі моя ставка була половинчастою — життєрадісним я не бував від смерті Джероми, але почувався я справді як той сатана.

— Ну а тепер, всі знову до роботи! Напишіть що-небудь вічне! — Її блискучі губи розійшлися в усмішці. — Майку, я можу побалакати з тобою приватно?

Приватно означало в кабінеті Джероми (ми досі обоє сприймали його саме так). Побачивши стілець біля столу, Кейті нахмурилася.

— А ця потворна річ що тут робить?

— Мені не подобалося сидіти в Джероминому кріслі, — сказав я. — Принесу його назад, якщо ти хочеш.

— Хочу. Але перш ніж ти це зробиш… — Вона підступила ближче до мене, але помітила, що жалюзі піднято і нас видно зблизька. Обмежилася тим, що поклала долоню мені на груди. — Ти можеш прийти сьогодні ввечері до мене додому?

— Залюбки.

Хоча ця перспектива не надихала мене так, як ви могли б подумати. Поза впливом керівної ролі малої голівки, мої сумніви щодо мотивацій Кейті продовжували міцнішати. І, мушу визнати, мене дещо засмутило те, що їй так кортіло повернути крісло Джероми назад у цей кабінет.

Притишивши голос, хоча ми й були самі, вона сказала:

— Сподіваюся, ти більше не писав жодних, — її