Читати книгу - "Таємничий острів"

у підозрілому будинку. Інженер навіть склав дуже точну карту гори та її відрогів, і колоністи обійшли їх усі до найвіддаленіших куточків. Досліджували вони також і верхню терасу і конусоподібну вершину, що піднімалася на ній, аж до снігової шапки, що біліла на її верхівці і у якій зяяла лійка кратера.

Більш того: спускалися навіть у саму лійку кратера, який ще не дихав вогнем, хоча в глибині прірви вже чітко чувся лиховісний рокіт. Одначе з кратера не піднімалося жодного струмочка диму, жодної хмаринки пари, стінки його анітрохи не нагрілися — словом, ніщо не прогнозувало близького виверження. І ніде — ні на вершині гори, ні на її схилах, — абсолютно ніде колоністи не знайшли ні найменших слідів перебування незнайомця, якого вони шукали.

Тоді почали розшуки по всій смузі дюн. Ретельно оглянули і високі береги затоки Акули, що являли собою стрімку стіну із застиглої лави, досліджували її від гори до низу, хоча дуже важко було спускатися до моря цією кручею. Ніде нікого!

Слова ці точно передавали жалюгідний результат марних пошуків, що вимагали стільки стомлюючих зусиль, стільки завзятості, і не дивно, що така невдача викликала в Сайреса Сміта і його товаришів гірке розчарування.

Довелося, одначе, подумати про повернення додому — пошуки не могли продовжуватися до нескінченності. Тепер у колоністів були всі підстави вважати, що притулок таємничого незнайомця знаходиться не на поверхні острова, і тоді в кожного в розпаленілій уяві зародилися найбожевільніші припущення. Особливо багато фантазували Пенкроф і Наб; вони не тільки створювали у своїх вигадках дивний образ, але переносилися до чарівного, казкового світу.

Двадцять п’ятого лютого колоністи повернулися до Гранітного палацу. За допомогою подвійного каната, який прив’язали до стріли і закинули на виступ майданчика, вони відновили сполучення між своїм житлом і берегом.

Місяць потому, 24 березня, поселенці святкували третю річницю свого перебування на острові Лінкольна.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Минуло три роки. — Питання про спорудження нового корабля. — Рішення. — Колонія процвітає. — Суднобудівна верф. — Холоди в Південній півкулі. — Пенкроф скоряється. — Прання білизни. — Гора Франкліна

Минуло три роки відтоді, як бранці втекли з Ричмонда. Скільки разів за ці три роки вони говорили про свою батьківщину. Ніколи вони не забували про неї!

Вони не сумнівалися в тому, що Громадянська війна скінчилася, причому не припускали й думки, щоб справедлива справа жителів Півночі не перемогла. Але які були перипетії цієї жахливої війни? Чи багато пролилося крові? Хто з друзів і знайомих поліг у боях? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідну країну. Повернутися на батьківщину хоча б на кілька днів, відновити зв’язок з населеним світом, установити постійне сполучення між рідною країною й островом, — після цього вони готові були провести довгі роки в заснованій ними колонії, що стала б тоді залежати від метрополії, і, можливо, ці роки виявилися б кращим, найщасливішим часом їхнього життя. І хіба все це було нездійсненною мрією? Але мрія їх могла здійснитися лише двома шляхами: або у води острова Лінкольна прийде який-небудь корабель, або колоністи самі побудують досить велике судно, щоб доплисти на ньому до найближчої землі.

— А що, як, — говорив Пенкроф, — наш геній-заступник надасть нам можливість повернутися на батьківщину!

Справді, якби Пенкрофу і Набу сказали, що в затоці Акули чи в порту Повітряної кулі на них чекає корабель водотоннажністю триста тонн, вони б анітрошки не здивувалися, навіть оком би не моргнули, вирішивши, що так і годиться, тому що чекали від незнайомця будь-яких чудес.

Але Сайрес Сміт, як людина менш довірлива, радив їм повернутися до реальної дійсності і самим взятися за спорудження судна; завдання це воістину було невідкладним, тому що вимагалося якомога, швидше відвезти на острів Табор записку про нове місцеперебування Айртона.

«Бонадвентура» вже не існувало, спорудження нового корабля вимагало щонайменше півроку. А наближалася зима. Словом, до майбутньої весни нічого було й думати про поїздку.

— Що ж, у нас буде досить часу, і до настання теплих днів ми встигнемо добре підготуватися, — сказав інженер Пенкрофу, розмовляючи з ним на цю тему. — Я думаю, друже мій, що, раз нам потрібно заново будувати судно, найкраще зробити його розмірами побільше. Ще невідомо, чи відвідає шотландська яхта острів Табор. Може статися, що вона приплила туди кілька місяців тому, що шотландці довго шукали Айртона і, не знайшовши ніяких слідів його перебування на острові, попливли назад. Ні, нам з вами треба побудувати такий корабель, щоб у разі потреби, ми могли дістатися на ньому до островів Полінезії або до Нової Зеландії. Як ви думаєте?

— Я думаю, містере Сайрес, — відповів моряк, — я думаю, що ви з усякою справою впораєтеся, у вас і великий корабель вийде не гірше маленького. Дерева й інструментів у нас досить. Виходить, усе залежить від часу.

— А скільки місяців потрібно на спорудження корабля водотоннажністю двісті п’ятдесят — триста тонн? — запитав Сайрес Сміт.

— Місяців сім-вісім щонайменше, — відповів Пенкроф. — Та ще не забувайте, що зима підходить, а в сильні холоди важко обробляти дерево. Виходить, вважайте, що кілька тижнів пропадуть марно, і дай Боже, коли ми спустимо корабель на воду в листопаді.

— От і добре! — сказав Сайрес Сміт. — Найсприятливіша пора для подорожі на острів Табор або навіть у більш далекі краї.

— Правильно, містере Сайрес, — відповів моряк. — Робіть креслення. Робітники готові. Я думаю, у такій справі Айртон буде нам гарним помічником.

Порадилися з іншими колоністами, ті схвалили задум інженера, і дійсно ідея була чудова. Правда, побудувати корабель водотоннажністю від двохсот до трьохсот тонн — завдання нелегке, але колоністи вірили у свої сили, що цілком виправдувалося вже досягнутими успіхами.

Отже, Сайрес Сміт зайнявся складанням розрахунків і креслень для спорудження корабля. Тим часом його товариші рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, на весь набір судна і на його обшивання. Ліси Далекого Заходу дали їм кращі для кораблебудування породи дуба і в’яза. Скориставшись просікою, прорубаною під час останньої експедиції, проклали нею дорогу, назвавши її дорогою Далекого Заходу; по ній колоди підвезли до Нетрів і влаштували там корабельну верф. Щодо дороги, то вона йшла примхливими зиґзаґами, петляючи в залежності від розташування дерев, обраних для рубання, і все-таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою.

Колоністи поспішали рубати й обтісувати дерева, тому що сира деревина не годиться для спорудження судна, і треба, щоб вона встигла висохнути. Корабельні теслі ретельно працювали весь квітень: