Читати книгу - "Акваріум"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прокинувся я вже наступного дня від того, що нахабний і чистий промінь сонця вислизнув з-за фіранки і різонув мені по очах. В голові гуділо, слина пересохла, і згадався горезвісний Стьопа Ліходєєв з булгаківського роману. Але тому пощастило більше — до нього в гості разом із похміллям завітав диявол власною персоною, а моє похмілля було чистим і болючим, без жодних домішок та незвичних подій. Сонце продовжувало світити на мене, перед заплющеними очима плавали яскраві різнокольорові плями і сильно нудило. Я потягнувся за водою, але не намацав ніде поряд із ліжком якоїсь склянки. Довелося змусити себе підвестися і, тюпаючи голими ногами, йти на кухню. Проходячи повз кімнату, де завжди стояла банка з полоненою, я зайшов перевірити, як вона, і раптом згадав, що зі вчорашнього дня мої досліди набули зовсім іншого вигляду й характеру. Ще я встиг згадати, що вікно в кімнаті з акваріумом зовсім голе, кілька разів голосно матюкнувся і з усією швидкістю, на яку був здатен через похмілля і вік, понісся на другий поверх.
Двоє моїх жучків вже виросли до розмірів середніх собак і сиділи всередині акваріума майже нерухомо, просто дивлячись одне на одного. Картаючи себе за те, що не подумав про сонячне світло, я накинув на акваріум простирадло, щоб прямі промені не досягали чоловіка й жінки, а сам пішов на горище.
Горище моє було би справжнім раєм для тих, хто любить несподіванки. Попередні господарі, напевно, мінялися відносно часто і, судячи з нагромадження і розмаїття предметів, явно вмирали не своєю смертю, а наступний власник просто підіймав на горище те, що залишив після себе попередній. Генріх Шліман, який відкопав з небуття легендарну Трою, із щіточкою в руках обережно очищаючи пил із предметів тисячолітньої давнини, не бачив того, що бачив я в цьому невеликому просторі! Неймовірне нагромадження епох, культур і всього, що їх супроводжувало. Там можна було побачити цілком неочікувані речі. Колекції давніх фотографій Львова і Відня початку двадцятого століття із німецькими написами на звороті, стандартні набори фужерів із радянських магазинів, кілька комплектів військової форми різних країн — СРСР, Румунія, Польща, Німеччина. В цей військовий одяг було загорнуто цілі стоси книжок. Найцікавішими, що я там знайшов, були Солженіцин, Донцов та американські видання Йосипа Бродського в неймовірно гарній та певно дорогій обкладинці. Купа платівок, декілька шаф із жіночими сукнями і білизною, трохи зброї, мапи й компаси, якісь напівзрозумілі балканські кулінарні книги, від читання яких мені паморочилося в голові. Декілька фотоапаратів, старезна, але робоча друкарська машинка з видряпаними ініціалами на боковій панелі. Мені здавалося, коли я час від часу порпався серед усього цього мотлоху, що горище колись було ареною боїв, як, власне, і весь будинок, що воно постійно переходило з рук в руки, як вокзал чи пошта під час громадянських війн, і що насправді є просто звалищем чужої мертвої пам’яті. Можливо, це було й так, але порпатися там, нагорі, я дуже полюбив.
Так ось, одного разу, близько року тому, розгрібаючи весь цей непотріб, я знайшов на горищі величезний портрет Сталіна, виконаний на полотні і натягнутий на дерев’яну раму. Напевно, колись тут жив якийсь комуняка-сталініст, бо кому ще на думку може спасти тримати вдома такого розміру ікону? Портрет був більше двох метрів заввишки, і коли я вперше подивився на нього, то почувався мурашкою. Не знаю, яким чином художник цього досяг, але Джугашвілі просто знищував мене своїм хрестоматійним грузинським поглядом. Тоді я розвернув його малюнком до стіни і поставив у темному куточку. Зараз я згадав про цей портрет і подумав, що затулити ним вікно було б набагато зручніше, ніж їхати кудись до міста, аби вибрати і купити фіранки.
Сталін швидко знайшовся там, де я його і залишив. З величезними труднощами я перетягнув портрет на другий поверх, ледве не поламавши двері до кімнати, затягнув його всередину і, зрештою, поставив біля вікна. Розмірів він був саме таких, що повністю закрив собою джерело світла, в кімнаті стало зовсім темно. Я пройшов до виходу, по дорозі зісмикнувши з акваріума простирадло, повернув ручку вимикача і подивився на кімнату. Те, що я бачив зараз, пробрало мене до мурашок під шкірою.
В яскраво-жовтому електричному світлі, яке залило кімнату, хижо виблискував склом велетенський акваріум, майже порожній, якщо не рахувати маленьких погризених картоплин, тарілки з водичкою і двох фігурок розміром не більше сірникової коробочки на дні. І над ними, неначе ікона, неначе верховне божество, немов всевидющий, уважний, який нічого не пробачає, Великий Брат, — Іосіф Сталін. Видовище було величне і навіть не позбавлене символічності, тобі не здається, виродку?..»
Я слухав його дедалі уважніше і дедалі більше дивувався його манері розповідати, метафоричності його мислення і драматичній напрузі всього, що із ним відбувається.
Шенколюк розповідав начебто і не словами, а зображеннями. Досить було заплющити очі, і те, про що він говорив, оживало і повільно лізло в тебе, як плівка у кінопроектор. Це справжній талант — передавати словами явища так, щоб їх відразу було видно. Ось і зараз мені чітко уявилась ця його кімната, акваріум і Сталін прямо над ним. І приголомшена людська фігура біля дверей. Так, видовище справді цікаве. Але воно не надто здивує тих, хто бодай раз ставав очевидцем щорічних мітингів 22 квітня та 7 листопада.
Це червоні дати календаря, коли вцілілі за часів незалежності комуняки збираються на свої мітинги, — щоразу менш чисельні, бо електорат елементарно вимирає, — і тихенько святкують свої мало кому вже зрозумілі свята. Я проходив повз такі зібрання. Збоку виглядає так само, як каже Шенколюк: велетенський прямокутник площі, на ньому нікчемно маленька групка людей і прямо над ними височіє монументальний диктатор, витесаний з каменю або вилитий з якогось металу, ікона всіх без винятку комуністів — В. І. Ленін.
Мене сильно вражало те, що оповідання Шенколюка я часто міг підтвердити чи продовжити власними думками. Оце було насправді дивно.
«…тоді в мене з’явилася думка, що, якщо вже я так знущаюся над ними, то незле було би зробити їм ідола, хай він завжди стоїть над ними і спостерігає за їхнім існуванням. Ідея ця чомусь здалася мені симпатичною, я записав її в блокноті і відклав на потім.
Ось тут і почалося справжнє цікаве життя. Скажу тобі чесно, мені ніколи не було сумно з моїми жучками, вони завжди вміли мене розвеселити і розрадити, — несвідомо, звичайно. Я просиджував біля них цілими днями, спостерігав, думав, записував свої думки і цікаві деталі спостережень, інколи брав їх до рук, роздивлявся крізь збільшувальне скло, намагався фотографувати їх старими апаратами з горища, але ця затія, на превеликий жаль, провалилася, бо всі без винятку фотоапарати, знайдені мною, були зіпсованими. А за ці світлини будь-який журнал світу виклав би величезні гроші, повір. Але тоді яі не думав про гроші, та й взагалі думки мої не виходили далі кімнати, де нам було добре. Мені, двом моїм жучкам і Сталіну, який посміхався до нас крізь свої кавказькі вуса, — всім чотирьом було напрочуд добре.
Квітень і травень промайнули швидко і цікаво, але протягом цих двох теплих весняних місяців мене не покидала думка, що рано чи пізно, але колекцію доведеться збільшувати.
Залишки поваги до людей боролися в мені із глибокою і палкою ненавистю. Я став часто проводити дні біля вікна, видивляючись біля свого будинку випадкових перехожих. Їх не було. Кілька років перед цим така відсутність зайвих очей та вух могла лиш тішити мене, а тепер вона мене трохи гнітила. Це означало, що мені знову і знову доведеться вибиратися в місто, щоб поповнювати чисельність мешканців свого акваріума. Тепер проблем було менше, бо я мав Василеву машину і водити сяк-так умів.
Звісно, спершу я подумав був, що небезпечно їздити на автівці без жодних документів, а тим паче, якщо автівку, як і її власника, подадуть у розшук. Та коли я зробив кілька рейдів до спальних районів по газети і продукти (гроші я, звісно, взяв у гаманці мого випадкового знайомого — вони були йому більше не потрібні), то зрозумів, що ніхто за мною не женеться і навіть документи не питає. Коли я прочитав у газетах про те, що відбувалося у країні, то зрозумів, що всім просто насрати на якогось там зниклого гуцула
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акваріум», після закриття браузера.