Читати книгу - "Острів Білої Сови"

— Ну, де ваш сканер? — по-діловому спитала Софія.

Отець показав на модерну машину, розраховану на величезні формати. «О, тут цілком вміститься велика сторінка метричної книги», — подумала Софія.

Сканер був розпакований, але ще не приєднаний до комп’ютера.

— А де ваш комп’ютер? — поцікавилась Софія.

Отець показав у куток. Там стояла також дуже якісна машина з великим монітором.

— Ну, що ж, — сказала вона, — почнемо з того, що приєднаємо сканер до комп’ютера і примусимо їх «між собою розмовляти».

Софія дуже швидко з цим упоралась.

Отець був здивований і радий, що має таку спритну помічницю.

— Сьогодні будете сканувати? — спитав він.

— А чом би й ні?

— Тоді я буду в своєму офісі, а ви самі тут хазяйнуйте.

— Гаразд.

Софія розпочала рутинну справу сканування, про себе думаючи: «Не знаю, чи ці каракулі можна розібрати. І я не впевнена, що хочу це робити. Власне, я можу зробити копію книг для Роберта… Якщо йому це конче потрібно, нехай сам сидить і розшифровує… У них же, напевно, в університеті на медичному викладали латину… Хоча, може, й ні. А взагалі, мені також в університеті викладали латину… Я тоді плювалася: навіщо вона мені? Пам’ятаю, я ледь спромоглася скласти залік. Ніколи не знаєш, як життя обернеться…»

Сканер кректав і стогнав. Об’єм для запам’ятовування був досить великий, та ще й Софія встановила режим найвищої якості. Тому процес ішов поволі. Однак Софія знайшла собі забавку: поки машина сканувала наступну сторінку, вона роздивлялася попередню, яка тим часом стояла на екрані.

Через деякий час каракулі перед її очима почали набувати якоїсь форми. Вона стала уважніше до них приглядатися.

Кожна сторінка являла собою переплетені надруковані в типографії бланки, а колонки були заповнені рукою священика. Надруковане читалося досить легко. Софія, трохи поворушивши мізками, почала згадувати ази університетської латини, а також аналізувати свої лінгвістичні асоціації з французької та іспанської мов. Довелося підключити і вроджену кмітливість, і… заголовки колонок було успішно розшифровано: дата народження, дата охрещення, стать, законнонароджена дитина чи ні, адреса, ім’я, батьки, соціальне походження, хрещені батьки, дані про стан здоров’я дитини.

Софія була приємно здивована своїми лінгвістичними успіхами. «Так що, отче, — подумки звернулася вона до священика, — даремно ви були такі скептичні щодо можливості проникнення в таїни метричних книг. Ви мене явно недооцінили!».

З рукописом справи йшли набагато тяжче. Писані літери розпізнавалися зі скрипом. Софія почала з імен: там можна було якось здогадатися, яка каракуля що означає. Помалу з’ясовувалися окремі літери і в інших словах. Так чи інакше, вона сама собі бавилася з текстами, сприймаючи це як вид захоплюючої інтелектуальної гри.

— Ну, як ви тут? — почулося ззаду.

Софія здригнулася.

— Отче, ви, напевно, хочете, щоб я почала заїкатися! Не можна так лякати слабку жінку.

Отець розсміявся.

— У вас тут на комп’ютері є музичка? — поцікавилася Софія.

— Є, щоправда, тільки церковна.

— Можна, я собі тихенько включу, щоб не нудитися?

— Так, робіть що хочете: комп’ютер у повному вашому розпорядженні!

Софія порилася в меню і побачила там величезну підбірку аудіофайлів, клікнула на перший — і полилася чудова органна музика.

Так під музику вона пропрацювала кілька годин, поки не втомилася. За цей час їй вдалося ідентифікувати з десяток рукописних літер. Крім того, було зроблено один важливий висновок: якщо вона хоче зануритися в генеалогію, то слід починати не з першої книги, а з останньої. Тим більше, для цього був іще один аргумент: в останніх книгах письмо, хоч і латиномовне, видавалося розбірливішим.

Тому вона вирішила для себе наступного разу зайнятися партизанщиною: тимчасово припинити сканування першої книги і перейти до останньої.

Софія попрощалася зі священиком і домовилась повернутися до церкви в понеділок.

Вийшовши на вулицю, вона з насолодою підставила обличчя сонцю: в церкві вона встигла змерзнути.

Дорогою додому вона почувалася майже щасливою: період смертельної нудьги закінчився!

У неділю церква була повна-повнісінька. Власне, як і завжди. Органіст з органом були на своєму місці, а саме посеред церкви. Софія навіть надягнула окуляри, щоб спробувати розгледіти відображення Брендана в боковому дзеркальці, прикріпленому до органа, в яке він спостерігав за командами диригента хору. Однак це їй нічого не дало.

Софія озирнулася по церкві. На цей раз серед парафіян були нові обличчя. Можливо, вони колись уже тут з’являлися, просто перші півроку вона не розрізняла людей, їй усі були однакові.

Нові люди чимось відрізнялися від решти парафіян, частина з них мала явно індіянські риси обличчя, однак інші були схожі на типових ірландців.

— Хто це такі? — спитала Софія чоловіка.

— Це метиські родини з сусідніх островів.

— Що значить — метиські?

— Ну, колись їхні предки перемішалися з прибульцями, ніхто точно не знає, чи з французами, чи з ірландцями, чи з шотландцями… Тому бачиш, у них деякі діти подібні до індіянців, а інші на них зовсім не схожі.

— А першопредки їхні — хто? Індіянці?

— Так. Але тут слово «індіянці» зараз не вживають. Вважається, що воно принижує цих людей. Тому їх називають «аборигенні народності» або «перші народності»…

«Якось не звучить по-українськи. Краще буде “автохтони”».

— А звідки вони приїхали?

— З інших островів. Взагалі вони самі себе називають «люди Білої Сови» і живуть розкидано на островах північніше від нашого, а також на материковій прибережній зоні. Ще далі на північ.

— А чому я їх бачу вперше?

— Взагалі, у них є кілька своїх церков… Вони ходять туди… А сюди приїжджають, коли їм чогось треба на нашому острові.

Почалася служба Божа. Софія присіла на лавку, похапцем витягла з «кишеньки» лавки псалтир і почала стежити за текстом.

Водночас вона намагалася стежити за Бренданом.

Але, як на зло, її весь час щось відволікало: то отець уважно дивився на неї, виголошуючи проповідь про невіруючого Хому, то Роберт намірявся знову взяти її за руку! Просто нещастя якесь!

«Ні! — наказала собі Софія. — На цей раз ні під якими тортурами я не відірву погляду від Брендана! Хочу на власні очі переконатися, чи мене дурять, чи привиди існують насправді!».

І ось настав той момент, коли Роуз-Мері почала виконувати фінальну партію. Вона, як магніт, почала притягувати до себе погляди парафіян.

«Не відволікайся! Не відволікайся! Не піддавайся на спокусу подивитись на солістку! Дивись тільки на Брендана!» — умовляла себе Софія.

Аж тут…

«Щоб ти… була здорова, Роуз-Мері! Ти чого ступила два кроки ліворуч,