Читати книгу - "Морок, Айрін Сторі Irene Story"

- Олександра викликають на допит.

- Для чого? Вчора все вже спитали.

- Більш детальний допит.

- Сашо? Що тобі сказали?

- Хтось вчора сказав, що ми з Іваном товаришували і разом працювали. Але я думаю, що хтось насправді обмовився про моє ставлення до Світлани.

- Вони думають, що через ревнощі ти міг..?

- Я не знаю, що вони думають. Я знаю, що мене викликають до відділка.

- О котрій?

- Сказали приїхати о десятій.

- Ти підеш?

- Не знаю.

- А півгодини тому казав, що піде, що йому немає чого боятись.

Кирило тільки-но вогнем не дихав, так гнівався.

- Якщо Олександр до них піде – ми сьогодні нікуди не поїдемо. Ми просто не встигнемо вчасно зібратись.

В мене почався передпанічний стан. Це погано. Тому я вирішила сконцентруватись на тому, як вирішити нову проблему.

- Ми поїдемо зараз. Якщо ми вже порушуємо закон, тому що нам не можна покидати Київ, тоді непоява на допит не буде чимось критичним.

- Софіє, а ти – розумна, як з’ясувалося.

- Не дурніше Вас, пане Кирило.

- Молодець! Якщо повернемось, станеш моїм заступником.

- Оптимістично звучить… «якщо».

І ми почали збиратись. Їжа в нас була. Дещо з продуктів ми все ж таки закинули в холодильник, що дійсно могло зіпсуватись в дорозі. За речами ми вирішили заїхати буквально на п’ять хвилин до кожного в квартиру. Брати з собою вирішили мало, найнеобхідніш: змінний одяг та взуття і, звісно, документи. Їхати Кирило запропонував його автомобілем – його позашляховик вміщував нас трьох разом з багажем. Інший транспорт, аеропорт чи вокзал, був би одразу програшним варіантом – нас могли відслідкувати. Тим паче там, куди ми їхали, автомобіль був необхідним.

 Перед поїздкою Кирило запропонував заїхати в будівельний магазин. Я залишилась в машині, а вони з Олександром зайшли в середину. Повернулись через хвилин сорок. У візку в них була купа речей, призначення яких я не зрозуміла, тому що й не знала.

- Що це у вас там?

- Зайвим не буде.

Кирило склав все, що вони з Олександром купили, в багажник і сів на місце водія. Я сиділа позаду.

- Готові до подорожі?

- Наче так.

І ми рушили. З Києва ми виїхали без проблем. Олександр вимкнув телефон. Теж саме зробили і ми з Кирилом. Алекс не відводив погляду від мапи, яку тримав на колінах.

- Ми ненадовго заїдемо в одне місце. Потім все відповідно до плану.

Недалеко від Києва ми заїхали в невелике містечко. Доїхали до церкви та зупинились.

- Я зараз повернусь.

Кирило вийшов з автомобіля. Дістав щось з багажника і зайшов в церкву. Хвилин двадцять він був відсутній. За цей час я встигла вийти з салону, щоб розім’яти ноги. До мене підійшла одна бабця. Я не помітила, звідки вона прийшла, – наче з-під землі винирнула.

- Доця, піди в церкву, помолись.

- Дякую.

Я не знайшла кращого варіанту, що ще треба було сказати.

- Піди-піди. Прокляття на тобі. Кровне! Біси прийдуть за тобою!

- Йдіть, бабусю. Прошу…

Вислухавши бабцю, я знову залізла в автомобіль і заблокувала двері зі свого боку.

Кирило вийшов з церкви ще з одним молодим хлопцем. В руках в них були пластикові каністри. Вони поставили їх в багажник. Потім хлопець пішов. Кирило знову всівся на водійське місце і сказав:

- Можете вважати мене божевільним, але я набрав дві каністри святої води.

Прошу всіх, хто читає написані мною книжки та додає їх собі в бібліотеку, підписатись на мене як на автора, щоб не пропустити нових ще більш захоплюючих історій!