Читати книгу - "Вафельне серце"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А ще почалися тренування з футболу. Здійнялася страшенна веремія. Лена заявила, що вона буде капітаном і стоятиме на воротях. Кай-Томмі сказав, що до зустрічі з Леною він нічого дурнішого не чув. Хіба можна, щоб на воротях стояла дівчина?! Лена так розлютилася, що аж грім розкотився в горах, і наш тренер дозволив їй спробувати. Вона стрибала на воротях туди-сюди, мов жаба. Ніхто не спромігся забити гол.
Тож Лена була воротарем, і у вихідні завдяки їй ми виграли на кубку міста цілий турнір. Лена пишалася тим, як індик.
Я розповів про кубок тітці-бабуні, коли говорив із нею по телефону. Але її аніскілечки не цікавить футбол. Вона вважає його дурницею.
— А старенька пані сидить собі сама із вафельницею, що вже кілька тижнів холодна, — поскаржилася вона. — Може б, ви краще відклали того м’яча й приїхали до мене в гості?
А чом би й ні?! Я тут же спитав тата, і він сказав «чудово», оскільки збирався привезти на ці вихідні тітку-бабуню до нас.
До тітки-бабуні їхати дві милі. Тато гнав авто, і Лену занудило, хоч до блювання не дійшло. Вона тільки дуже зблідла.
Тітка-бабуня живе сама в жовтому будиночку, обсадженому трояндами. Тато безліч разів пропонував їй перебратися до нас у Крихту-Матильду. І я пропонував. Однак тітка-бабуня не захотіла. Їй добре велося в своєму жовтому будиночку.
Ми провели в тітки-бабуні ціле післяобіддя і допомогли їй трохи попоратися по господарству. Аж тут почався дощ і посутеніло, тож ми зайшли в будинок. Тітка-бабуня накрила стіл, і вся атмосфера була така лагідна й приязна, що в мене до горла підкотився клубок. Нема нічого кращого, як сидіти в тітки-бабуні на канапі й наминати вафлі, коли надворі лопотить дощ. Я силкувався згадати щось краще, але в мене нічогісінько не вийшло.
Поки ми їли, Лена намагалася навчити тітку-бабуню гри в футбол.
— Це ніби з усієї сили стріляти! — пояснювала вона.
— Тьху, — мовила тітка-бабуня.
— Тут у війну була велика стрілянина? — спитав я, оскільки тітці-бабуні набагато більше подобалося говорити про війну, ніж про футбол.
— Ні, Тріллуню. На щастя, ні, але було чимало дуже неприємних речей.
І тоді тітка-бабуня розповіла, що у війну було заборонено радіо, адже німці боялися, що норвежці підбадьорюватимуть одне одного в радіопередачах.
— Та ми однак його мали. — Вона хитро всміхнулася. — Ми закопували його за сінником, а як хотіли послухати новини, викопували.
Батьки тітки-бабуні робили у війну багато чого забороненого, бо коли йде війна, то все виходить навпаки. Якщо те, що заборонено, власне кажучи, цілком законне.
— От, якби так завжди й було, — сказала Лена.
— Але нам не треба було того хотіти, — сказала тітка-бабуня. — То було вкрай небезпечно: якби хтось дізнався, що батько слухав радіо, то його спровадили б із дому.
— Тоді у вас також не було б тата, — додала Лена.
— Атож, що правда, то правда, — мовила тітка-бабуня й погладила Лену по голові.
— А куди спроваджували тих, що слухали радіо? — спитав я.
— У Гріні.
— У Рімі?[2] — здивувалася Лена.
— Та ні, у Гріні. Так називався концтабір у Норвегії. То було вельми неприємне місце, — пояснила тітка-бабуня.
Лена якусь мить дивилася на неї задумливо.
— А ви боялися? — спитала вона врешті-решт.
— Тітка-бабуня ніколи не боялася, — випалив я, перш ніж тітка-бабуня встигла відповісти. — Бо коли вона спить, над головою в неї витає Ісус.
А потім я повів Лену до спальні тітки-бабуні, щоб показати їй Ісуса.
— Ондечки, — сказав я, показуючи рукою на картину над ліжком.
На картині намальовано круту скелю з ягнятком, що стоїть на вузькому виступі і не йде ні туди ні сюди. Мама вівця стоїть на вершині, мекає і тремтить від страху за своє дитя. Але там є й Ісус. Він зачіпається своєю патерицею за дерево, перехиляється над урвищем і рятує ягня.
Лена схиляє голову набік і довго роздивляється картину.
— Може, вона чарівна? — питає Лена згодом.
Я того не знав. Я знав лише те, що тітка-бабуня ніколи не боїться, бо має над ліжком Ісуса. Вона твердить, що всі люди — то малі ягнята, про яких піклується Ісус.
Дорогою додому я сидів спереду й перемикав швидкості. Лена з тіткою-бабунею сиділа ззаду. Її дедалі більше нудило, і коли ми вже майже доїхали, вона викинула із себе геть усе, що з’їла, на горбик червоної конюшини.
— Це тому, що ти перемикаєш швидкості, як навіжений, Трілле, — заявила мій найкращий друг своїм нудотним голосом, тільки-но знов залізла в авто.
Я вдав, ніби не почув. Даремно Лена вмолола дев’ять вафель із маслом і цукром, подумалось мені.
— Тобі, панянко, треба до завтра оговтатися! — сказав тато, коли ми врешті-решт дісталися додому. — Щоб бути готовою зганяти овець.
Ми з Леною витріщили очі.
— Ви візьмете нас із собою?! — майже крикнув я.
— Атож, мабуть, ви вже досить дорослі, — відповів тато цілком природним голосом.
Уявляєте, яку можна відчути невимовну радість!
Зганяння oвeць і політ на гелікоптері
Ціле літо наші вівці проводять у горах, та ще й з неабиякою втіхою. Але напередодні зими нам доводиться вибиратися в гори й зганяти їх назад у хлів.
— Хай тобі грець, і для них літо минулося, — як завжди каже Лена.
Несправедливо, вважала вона, що вівці мають довші канікули, ніж люди.
І ось нас із Леною беруть із собою! Я просто не тямився з дива, коли ми за день стояли на подвір'ї. Там зібралася вся наша родина, окрім Крелли. Прийшла і Лена зі своєю мамою та дядько Тур. Тато, що був із рюкзаком за плечима і кашкетом на голові, спитав, чи всі готові. І коли ми почали спинатися пагорбом угору, я і Лена цього разу вже махали руками дідусеві, тітці-бабуні та Креллі, а не стояли разом із ними біля підніжжя, махаючи тим, хто йшов у гори, — так, як ми робили завжди. Втім, Лена взагалі ніколи не махала. Вона завжди сиділа спиною до нас і кривилась як середа на п’ятницю, коли інші вирушали зганяти овець.
Впадало у вічі, що літо вже відійшло. Повітря дихало холодом, і в нас над головами звисало важке від вологи гілля дерев, коли наша громада, минувши хутір Гірського Юна, ступила в ялиновий ліс. Ми з Леною, мов два кролики, стрибали по всіх калюжах, що траплялися нам по дорозі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вафельне серце», після закриття браузера.