Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ото й добре! Ми прийдемо до школи ввечері, десь о восьмій. Щоб там вашого духу й чути не було, детективи-аматори…

* * *

О восьмій вечора Льоха, Миха і Рудик, голосно, про людське око (точніше, про людські вуха) сміючись і балакаючи, вийшли на шкільний ґанок. Кілька хвилин вони чекали на Бонасьє, яка дорогою забігла до туалету.

Як саме й коли саме в школу пробралися оперативники, вони не бачили. Друзі розійшлися по домівках. Цієї ночі всі вони спали в пів-віч та в пів- вуха, чекаючи, що ось-ось пролунає телефонний дзвінок, і радісний капітанів голос сповістить їм, що злочинців спіймано. Дзвінок і дійсно пролунав. Коли збентежені батьки розштовхали під ранок нарешті заснулого Миху, він почув геть інше, ніж очікував. У слухавці почувся нервовий капітанів галас:

— Орден! Книжка! Все зникло, чорт забирай! Негайно біжи до школи й друзів своїх прихопи! Дідько з усім цим!

Збиралися, як військові по тривозі. За десять хвилин Миха, Льоха й Рудик були в школі. У музеї стояли троє оперативників і здивовано витріщалися на зачинену й абсолютно цілу вітрину: повернені вчора вдень орден і книжка зникли. В Михи аж захололо всередині, Льоха в розпачі замружився, а Рудик схопився за голову.

— Я не знаю, як це сталося, — наче виправдовуючись, сказав капітан. — Цілісіньку ніч ми не стуляли очей, один сидів у музеї, інший у чергової по школі, а ще один в коридорі. Нікого не було, я готовий заприсягатися!

— А орден зник… — враз захриплим голосом промовив Миха.

— А чого мене не покликали? — почулося від дверей. — Про що ґвалт?

До музею, щулячись від ранкової прохолоди, ввійшла Бонасьє.

— Настю, не до тебе! Орден пропав… І книжка також! — засмучений Миха махнув рукою.

— Та нічого не пропало… — проказала Настя, протираючи заспані очі кулаком.

— Як це так — не пропало? — з підозрою в голосі запитав Льоха. — Ти, либонь, знову щось втнула? Нумо, кажи, сестричко!

— Та я все сховала ще вчора ввечері. Ще що… Нехай їх знову попруть?

— А замок? — вигукнув капітан, тицьнувши в замочок, на який було закрито вітрину.

— Подумаєш… Він же учбовий!

Капітанова рука потягнулася до паску. Він розстебнув пряжку і почав витягати його з штанів.

— Йой! — зойкнула Бонасьє й щодуху дременула з музею.

Бонасьє льотом вилетіла в коридор. Орден і книжку знайшли тут же, в кишені кителя.

— Сховала, що називається, — пробурчав капітан. — Перекажи сестриці, нехай не потрапляє мені на очі, хльосту завдам по перше число, хай тоді батьки скаржаться, куди завгодно.

— А чого їм скаржитися? Ще й спасибі скажуть, — усміхався Льоха. — Я їй сам всиплю на горіхи! Це ж треба було таке втнути, а? Бодай би попередила!

— Ви самі мусили орден заховати! — почулося від дверей. — А якби його знову поцупили?

— Я тобі!.. — капітан знову схопився за пасок. Лунким шкільним коридором хтось задріботів. — Оце вже сестричка в тебе! Отже, так: щоб я вас у цій справи більше не бачив! Мало що я з двома дорослими чоловіками цілу ніч в засідці марно просидів, то ви нас ще й у дурні пошили! Це вам не іграшки! До мене більше не приходити, мене не турбувати, потрібно буде, я вас сам викличу. Зрозуміло? Забирайтеся геть звідси, детективи! Містер Холмс, доктор Ватсон і сестра їхня місіс Хадсон…

Хлопці похнюплено вийшли на шкільний ґанок.

— Ось утрапили… А все сестричка! Оце я до неї доберуся!

— Зате орден не зник! — почулося з кущів.

— Згинь! — закричав Льоха.

У кущах зашаруділо.

— Мене турбує геть інше, — замислено сказав Миха й почухав потилицю.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Рудик. — Капітан же сказав, щоб ми до цієї справи більше не наближалися.

— Рудику! І ти, Льохо! Коли б ішлося лише про ордени, я б так і вчинив, але Кость досі в лікарні! Це справа нашої честі: знайти цих покидьків і повернути нагороди! Може, це не поверне Костю здоров’я, проте вгамує моє сумління. Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми домовилися, коли вперше Костя в лікарні відвідували?

— Пам’ятаю, — сказав Льоха.

— Тому вдруге кажу, мене зараз найбільше непокоїть зовсім інше.

— Що саме? — не витримав Льоха.

— Мене цікавить, чому наші кошенята в віконце не заскочили?

Розділ 9

Бетмен був збентежений. Він вважав, що у нього в кишені з’явилася ще одна тисяча доларів. І вона не лише з’явилася, він навіть подумки її вже витратив, а тут такий облом! Переконавшись, що орден повернули на місце, і не один, а ще й з орденської книжкою на додачу, він негайно подзвонив Дизелеві. Виклавши йому новину, а також те, що наступної ночі в музеї можуть поставити сигналізацію, Бетмен жодного сумніву не мав, що Дизель свій шанс не впустить, а коли так, то йому, Бетмену, теж припадає! Яке ж розчарування чекало його вранці! Орден залишився на місці, ніхто до музею не приходив!

— Слабаки! — думав Бетмен, — які слабаки! Перестрашилися! А я через них втратив штуку баксів!

Геть засмучений, Бетмен пішов на річку, сів на березі й почав кидати в воду камінці. Там його й побачила Настя, яка прийшла з Якою вранці скупатися.

— Чому засмутився, Артемоне?

— Відчепися! Який я тобі Аргемон?

— Як який? Кучерявий!

Бетмен-Артемон схопився на рівні:

— Та йди ти… — і швидко покрокував у напрямку міста.

В цю мить у Артемона затирликав мобільник. Про що Пудель балакав, Бонасьє вже не чула, а за хвилину забула і про Артемона, і про його мобілку. Накупавшись, Бонасьє з Яною повернулися по домівках, де брат приголомшив її новиною: Артемона збила машина!

— Як?!! — здивувалася Бонасьє. — Я ж щойно бачила його на річці! Година не минула!

Майже одразу з тією ж новиною подзвонив Миха. Домовилися піти й подивитися, де і яким чином це сталося. Подія сталася на шляху з річки, метрів за п’ятдесят від заправки, що знаходилася на об’їзній дорозі. Пішоходи тут майже не траплялися, тому жоден нічого не бачив. Збитого підлітка помітили пасажири легковика, який проїздив дорогою, негайно викликали швидку. Хлопчисько зазнав чималих ушкоджень, отримав кілька переламів, був непритомний, але живий. Машина, яка скоїла наїзд, з місця події зникла.

Коли нерозлучна трійця прийшла на об’їзну дорогу, міліція викінчувала оформлення протоколу. На асфальті червоніла кров.

— Це… його? — Бонасьє стражденно скривилася й відвернулася.

Міліція поїхала, а друзі все стояли й дивилися на кров, що залишилася на асфальті.

Бонасьє, не в змозі дивитися на це видиво, тихенько ходила довкруж місця події. Раптом вона щось