Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

— Холера! Тіло кудись віднесло течією? Куди?

— Салвадор, у Бразилії.

Я спроквола кивнув.

— А хто?..

— Я, — сказав він, сягнувши правою рукою під піджак. — З оцього.

То був не пістолет, то був револьвер. Великий, чорний і грізний. А валіум досі не попускав.

— Позавчора. А до того він був живий-живісінький.

Я на все те продовжував повільно кивати.

— Як ви його знайшли?

— Якщо чувак щовечора ходить по барах у Салвадорі та всюди нахваляється, як він пошив у дурні наркобарона Норвегії, рано чи пізно, наркобарон у Норвегії про це дізнається.

— Нерозумно з його боку.

— Однак у будь-якому разі ми знайшли би його.

— Навіть якби вважали, що він мертвий?

— Рибалка ніколи не припиняє шукати своїх боржників, аж доки не побачить труп. Ніколи. — Тонкі губи Йонні скривились у посмішці. — А Рибалка завжди знаходить те, що він шукає. Ви чи я можемо не знати, як саме, але він знає. Завжди. Саме тому він зветься Рибалкою.

— Густаво сказав що-небудь, перш ніж ти його?..

— Гер Кінг у всьому зізнався. За це я застрелив його в голову.

— Що??

Йонні Мо, схоже, знизав плечима, але негабаритний піджак приховав цей його жест.

— Я дав йому вибрати між швидкою смертю і пекельною. Якби він не виклав своїх карт на стіл, мав би пекельну. Я припускаю, що ти, як експедитор, знаєш про дію доцільного пострілу в черево. Шлунковий сік по­трапляє на селезінку і печінку...

Я кивнув. Нехай я не мав уявлення, про що він говорить, але мені не бракує уяви.

— Рибалка наказав, щоб я дав вам такий самий вибір.

— Якщо я зі-зі-знаюсь?

Я стукотів зубами, вимовляючи ці слова.

— Якщо ви повернете нам гроші й товар, що їх гер Кінг викрав у Рибалки і половину яких ви отримали.

Я кивнув головою. Вадою післядії валіуму був страх за своє життя, який мене враз охопив. Бо це — холерно болісне відчуття. Перевага полягала у здатності мислити, попри паніку. Так, мені спало на думку, що ця ситуація повторює мою світанкову атаку на Густаво. То чому б не скопіювати Густаво?

— Ми можемо поділити... — запропонував я.

— Як ви з Густаво зробили? — скривився Йонні. — Щоб ви скінчили, як він, а я скінчив, як ви? Е, ні, дякую.

Він долонею прибрав набік чубчик, довгим нігтем зачепивши собі шкіру на лобі. Його ніготь викликав у мене асоціацію з кігтями яструба.

— То що, гере Хансене? Швидка чи пекельна?

Я ковтнув слину. Думати, думати! Але замість роз­в’язання, мені перед очима пробігло моє життя — мій вибір, мій лихий вибір. Аж тут, під вікнами задирчав дизельний мотор, почулися чоловічі голоси, регіт. Смітникарі. Чому я не зробився смітникарем? Чесна праця, корисна, служіння суспільству. Щодня повертаєшся додому щасливим. Самотній, я, однак, спокійно вкладався б щоночі... Стривай лишень! Ліжко. Можливо...

— У мене гроші і решта — все у спальні, — сказав я.

— Ходімо.

Ми підвелися.

— Прошу, — сказав він, показуючи револьвером. — Молодість виявляє повагу.

Доки ми простували коридором до спальні, я уявляв, як усе має відбутися. Я мав би пройти до ліжка, трохи випередивши його, взяти пістолет. Обернутись і, не дивлячись йому в обличчя, вистрілити. Все дуже просто. Або він, або я. Головне ж — не дивитись йому в обличчя.

Ми прийшли. Я попрямував до ліжка. Підняв подушку. Схопив пістолет. Крутнувся. Він роззявив рота. Вибалушив очі. Він знав, що зараз помре. Я вистрілив.

Себто я мав вистрілити. Кожна часточка мого єства прагнула стрельнути. Моє єство стрельнуло! Все, крім правого вказівного пальця. Знову. Він підніс револьвер і націлив його на мене.

— Це було нерозумно, гере Хансене.

«Не це було нерозумно, — подумав я. — Отримати гроші на лікування за тиждень або два по тому, як хвороба зайшла настільки далеко, що лікування робилося марним, ось що було нерозумно. Змішувати валіум і горілку було нерозумно. Але нездатність вистрілити, коли твоє власне життя на кону, — це генетична інвалідність. Я був еволюційною помилкою, і моє негайне усунення лише на користь майбутньому людства.

— То в голову чи в черево?

— В голову, — сказав я і підійшов до шафи.

Я витягнув торбину, в якій лежав пояс-гаманець із грошима та пакетики з амфетамінами. Повернувся до нього лицем. Побачив погляд його ока крізь приціл револьвера, інше око примружене, яструбиний кіготь на спусковому гачку. Я мусив зосередитись на якусь мить, перш ніж зрозумів, чого він зволікає. Смітникарі. Він не хотів, щоб вони почули постріл, стоячи просто під вікном.

Атож, просто під вікном.

Другий поверх.

Тонке скло з єдиною шибкою.

Ймовірно, мій Дарвінівський творець таки не зрадив мене, бо, поки я, крутнувшись, у три стрибки долав відстань до вікна, лише одна думка владарювала моєю свідомістю: вижити!

Не можу заприсягтися, що подальші подробиці я викладаю цілком точно, але гадаю, що тримав перед собою в руках торбу — чи пістолет, — коли стрибнув у вікно, розбивши скло так легко, наче то була мильна бульбашка, а наступної миті я вже перебував у вільному падінні. Я вдарився лівим плечем об дах сміттєвоза, перекотився, відчувши черевом нагрітий на сонці метал, а тоді зісковзнув із вантажівки і босими ногами приземлився на асфальт.

Голоси замовкли, і двоє чолов’яг у коричневих комбінезонах заціпеніли, вирячившись на мене. Я підтягнув піжамні штани, що спустилися під час падіння, схопив торбу і пістолет. Обернувся на своє вікно. За вибитою шибкою стояв Йонні та дивився на мене.

Я кивнув йому.

Він відповів кривою посмішкою та підніс собі до лоба вказівний палець із довгим нігтем. Жест, який ретро­спективно видається своєрідним прощанням: я виграв цей раунд. Але ми зустрінемося знову.

Я розвернувся і побіг вулицею під низьким вранішнім сонцем.

Маттіс не збрехав.

Цей ландшафт, цей спокій робився нестерпним. В Ос­ло роками я жив на самоті, але тут, по лічених днях ізоляції, я відчував такий тиск, таку душевну спрагу, яку не могли втамувати ні вода, ні спиртне. Тож, кинувши черговий погляд на порожню рівнину і сіре небо над нею і не побачивши навіть оленя, я перевів погляд на годинник.

Весілля. Я ніколи раніше не бував на весіллі. Що це свідчить про тридцятип’ятирічного чоловіка? Брак дру­зів? Чи хибні друзі? Такі, що ніхто не хоче з ними дружити, не кажучи вже про те, щоби з ними брати шлюб?

Що ж, гаразд. Я перевірив своє відображення у відрі з водою, почистив піджак, устромив пістолет за пояс на спині та рушив у бік Косунда.

Розділ 7

Я вже наблизився до селища достатньо, аби бачити його внизу перед собою, коли знову загули церковні дзвони. Я прискорив ходу. Зробилося прохолодніше. Можливо, тому,