Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Полліанна знай розповідала. Вона була у своїй стихії. Полліанна любила розповідати. Дівчинці ні на мить навіть на думку не спадало, що може бути щось дивне або недоречне, або навіть якась необачність у тому, що вона переповідає такі інтимні подробиці свого життя геть сторонній людині у громадському парку Бостона. Полліанна всіх людей — чоловіків, жінок, дітей — вважала за друзів. Як знайомих, так і незнайомих. Незнайомі видавались їй у спілкуванні не менш приємними за знайомих, оскільки з ними гостріше відчувався смак пригоди і таємниці, коли з незнайомих вони перетворювались на знайомих.

Тому Полліанна з усією щирістю розповідала вродливій дівчині про свого батька, про свою тітоньку Поллі, про своє життя на Заході і про подорож на схід, до Вермонту. Вона розповідала про нових друзів і про старих друзів, і, звісна річ, вона розповіла про гру. Рано чи пізно, Полліанна розповідала про гру практично кожній знайомій людині. Насправді, гра стала частиною її особистості, тож дівчинка заледве могла б її обминути в розмові.

Що до дівчини з парку, та майже нічого не говорила. Але, з усією очевидністю, вона вийшла з пригніченого стану, і вигляд її помітно змінився. Розпашілі щоки, насуплені брови, неспокійний погляд і рухливі пальці свідчили про якусь внутрішню боротьбу. Періодично вона звертала на Полліанну вдячний погляд, а якоїсь миті стиснула руку дівчинки з такими словами:

— Слухай, дитино, ти не залишай мене якийсь час, чуєш? Побудь отут, нікуди не йди! Має підійти один мій знайомий. Та хоч би що він казав, — ти не зважай, і не йди від мене. Я залишуся з тобою. Гаразд?

Полліанна заледве встигла вдихнути повітря, щоб висловити своє здивування, аж перед ними вже стояв дуже показний молодий джентльмен.

— А осьде й ти! — приязно усміхнувся він, скидаючи капелюха перед вродливою співрозмовницею Полліанни. — Боюсь, я маю, перш за все, перепросити за своє запізнення.

— Пусте, сер, — квапливо відповіла дівчина. — Я вирішила, що не піду.

Молодий чоловік реготнув.

— Облиш, серденько, не гнівайся на кавалера за невеличке запізнення!

— Ні-ні, не про те йдеться, справді, — боронилась дівчина зашарівшись. — Я серйозно кажу, що не піду.

— Безглуздя! — усмішка щезла з його обличчя, і тон став різким. — Ти вчора сказала, що підеш.

— Так, я казала, але я передумала. Я пообіцяла свої юній подрузі, що залишуся з нею.

— Ой, але якщо вам треба йти з цим славним джентльменом, то… — почала було Полліанна занепокоєно, але прикусила язика у відповідь на розпачливий погляд дівчини.

— Я вже сказала: я не схильна іти! І не піду.

— То це з якого такого дива ти даєш задній хід на півдорозі? — запитав молодий чоловік з виглядом, що зробив його вже не таким показним і не таким джентльменом в очах Полліанни. — Вчора ти казала, що…

— Я пам’ятаю, — схвильовано перервала його дівчина. — Але я вже й тоді знала, що мені не слід. А тепер, скажімо так, я знаю твердо, що мені не слід іти. Не піду, і край!

Вона рішуче відвернулась.

Але на цьому справа не скінчилась. Чоловік не заспокоївся. Він став умовляти її. Коли це не подіяло, став насміхатись, а очі його палали люттю. Тоді раптом промовив якісь грубі слова, сенсу яких Полліанна не зрозуміла, крутнувся на підборах і пішов геть.

Дівчина стежила за ним пильним поглядом, аж поки він геть віддалився. Тоді зітхнула полегшено і поклала тремтячу долоню на руку Полліанні.

— Дякую, дитино. Навряд чи ти сама розумієш, чим я завдячую тобі. До побачення!

— Ви ж не підете отак одразу? — простогнала Полліанна.

Дівчина втомлено зітхнула.

— Мушу йти. Він може повернутись, а мені наступного разу може забракнути… — вона урвала мову на півслові і звелась на ноги.

По миті вагання вона додала з гіркотою:

— Він саме з тих, що звертають надмірну увагу. А краще б такі геть не помічали мене!

З цими словами вона пішла геть.

— Дивакувата пані, — пробурчала Полліанна, проводжаючи її постать сумним поглядом.

«Вона славна, але також по-своєму особлива», — зазначила дівчинка, підводячись і навмання рушаючи стежкою.

Розділ 6. Рятівний Джері

Дуже скоро Полліанна дісталась краю парку, в місці перетину двох вулиць. То було захопливо цікаве перехрестя, яким безнастанно мчали автомобілі та кінні екіпажі, поспішали перехожі. Увагу дівчинки привернула велетенська червона пляшка у вітрині аптеки; а здалеку долинали звуки катеринки. По хвилинному ваганні Полліанна стрілою перетнула перехрестя і підстрибом помчала вулицею на звуки вабливої музики.

Дорогою Полліанна теж мала на що подивитись: у вітринах крамниць були виставлені дивовижні речі. А коли вона дісталась вуличного музики з катеринкою, навколо нього танцювало з півтора десятка малечі, від якої не відвести було очей! Картина була настільки чарівлива, що Полліанна пройшла якусь відстань за мандрівним музикою, заради того тільки, щоб помилуватись на дитячий танок. Кінець-кінцем, вона опинилась на перехресті, такому пожвавленому, що могутній чолов’яга у синій шинелі, підперезаній ременем, мусив допомагати людям переходити вулицю. З хвилину вона в німому захопленні дивилась на нього; тоді й сама несміливо рушила через вулицю.

То був незабутній досвід. Велетень у синій шинелі одразу помітив дівчинку і подав їй знак. Він сам підійшов до неї. А тоді вони вдвох перетнули вулицю, проходячи між автомашин і коней, що нетерпляче форкали з усіх боків, і Полліанна неушкодженою дісталась протилежного узбіччя. Відчуття виявилось настільки приємним, що вона за мить знову рушила через вулицю. І ще двічі, з короткими перервами, дибала чарівною алейкою, що розкривалась на помах руки синього велетня. Але, востаннє переводячи її через дорогу, той підозріливо наморщив брови.

— Слухай, дівчинко, чи не ти переходила вулицю хвилину тому? — запитав він. — І ще раз до того?

— Так, сер, — відрапортувала Полліанна. — Я переходила чотири рази!

— То це ж… — почав був полісмен гнівно.

Але Полліанна не вгавала.

— І щоразу було дедалі приємніше!

— Гм, он як? — промимрив велетень сторопіло і вже впевненіше дорікнув: — По-твоєму, я тут задля твоєї розваги тут стою? Щоб тебе водити сюди й туди?

— Що ви, сер, ні! — широко всміхнулась йому Полліанна, показавши ямочки на щоках. — Не тільки мене. Он ще скільки перехожих! А я знаю, хто ви! Ви полісмен. У нас, там, де я мешкаю у місіс Керю, теж є полісмен. Він, щоправда, ходить уздовж вулиці. А раніше я гадала, що ви військові — через ваші золоті ґудзики на мундирі та сині кашкети. Але тепер я