Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

Праксом, і її голос перетворював слова на вимогу.

— Вона стрімко змінюється, — відрізала солдатка.

Праксу здалося, що він чує в її голосі небезпечне тремтіння.

Солдатка налякана так само, як усі. Тільки вона мала автомат.

Тож тут нічого не вийде. Треба шукати щось інше. З останнім

Glycine kenon досі в руці Пракс вийшов зі станції метро.

Йому було вісім, коли його батька перевели з густонаселених

центрів на Європі, щоби допомогти побудувати дослідницьку

лабораторію на Ганімеді. Будівництво тривало десять років, протягом яких Пракс пережив бурхливу молодість. Коли його

батьки склали речі, щоб родина за новим контрактом перелетіла

на астероїд на ексцентричній орбіті біля Нептуна, Пракс

залишився тут. Він пішов на інтернатуру з ботаніки, сподіваючись, що зможе таємно, без оподаткування вирощувати

марихуану — але дізнався, що кожен третій ботанік-інтерн мав

на думці те саме. За чотири роки у спробах знайти забуту

комірчину або закинутий тунель, який ще не був зайня тий

незаконними експериментами з гідропоніки, він добре засвоїв

будову тунелів.

Пракс ішов старими, вузькими тунелями, що їх будували ще

перші покоління. Чоловіки та жінки сиділи під стінами або

в барах і ресторанах, на їхніх обличчях панували збентеженість, злість, страх. На екранах по колу крутили стару музику, театр чи

абстракт не мистецтво замість звичайного каналу новин.

Планшетні термінали не дзвеніли од вхідних повідомлень.

Біля головних вентиляційних труб він знайшов те, що шукав.

Серед ремонтного транспорту завжди валялося кілька старих

електро скутерів. Ніхто на них більше не їздив. Оскільки Пракс

був старшим науковим співробітником, його термінал відчинив

хвіртку в іржавому дротяному паркані. Знайшов скутер із

коляскою, в батареях якого залишалося ще пів заряду. Востаннє

на скутері він їздив сім років тому. Поклавши у коляску Glycine kenon, увімкнув програмні діагностики і викотився у коридор.

На перших трьох з’їздах стояли ті самі солдати, яких він бачив

біля станції метро. Зупинятися не став. На четвертому —

допоміжному тунелі, який вів від складів на поверхні вниз до

реакторів — не було нікого. Він зупинився, скутер під ним

мовчав. Повітря просяк ло різким кислотним запахом, джерела

якого він не міг визначити. Поступово Пракс помічав інші

деталі. Місцями обгоріла настінна панель, щось темне

розмазане по підлозі. Він почув, як удалині щось ляскає, і йому

знадобилося три або чотири глибокі вдихи, аби розпізнати

постріли.

Те, що ситуація «стрімко змінюється», вочевидь, означало бої

в тунелях. Образ класної кімнати Мей, поцяткованої отворами

від куль і просякнутої кров’ю дітей, виринув у його голові так

яскраво, ніби це був спогад, а не уява. На нього знову звалилася

паніка, яку він відчув під куполом — але тепер у сто разів гірша.

— З нею усе добре, — він сказав рослині поряд із ним. — Вони

не стрілятимуть у дитсадку. Там діти.

Зелено-чорне листя вже почало в’янути. Вони не воюватимуть, коли

поруч

діти.

Або

запаси

харчів.

Або

крихкі

сільськогосподарські куполи. Його руки знову тремтіли, але не

так сильно, щоб це заважало йому кермувати.

* * *

восьмий рівень уздовж однієї з незавершених і, як собор, великих печер, де необроблений лід супутника залишали

підтавати й знову замерзати. Це було щось між просторою

зеленою зоною і витвором мистецтва. Спочатку був спалах, потім струс, і скутер почало водити з боку на бік. Стіна виросла

нізвідки, і Пракс прибрав ногу перед зіткненням. Десь угорі

звучали крики. Бойові підрозділи мали би бути у броні

й розмовляти по радіо. Принаймні він так думав. Нагорі

кричали, мабуть, прості люди. Другий вибух вирвав стіну

печери. Шматок блакитно-білої криги, завбільшки як трактор, віді рвався згори й повільно та нестримно впав на землю, вдавлюючись у неї. Пракс щосили намагався втримати скутер на

колесах. Його серце билося так,