Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

забігом. Пракс підвівся й підійшов до контрольної панелі.

Сенсори шахти повідомляли про мінімальний атмосферний

тиск, який далі спадав. Він відчув здригання, коли десь над

ними зачинилися двері герметизації й зовні почав підніматися

тиск. Повітря з шахти вийшло в космос, перш ніж аварійні

системи встигли почати герметизацію. Його купол не витримав.

Його купола більше не було.

Він підняв руку до рота, не усвідомлюючи, що розмазує ґрунт

по підборіддю. Одна частина його мозку мчала через речі, які

треба

зробити,

щоб

урятувати

проєкт

—

зв’язатися

з менеджером свого проєкту в Південному ВВР, повторно

заповнити заяви на додатковий ґрант, отримати резервні копії

даних для відновлення зразків вірусної інсерції — а друга

частина замовкла і зберігала моторошний спокій. Він почувався, наче його розкололо надвоє — один чоловік хапається за

відчайдушні кроки, а другий уже охоплений траурним

онімінням. Так само він почувався в останні тижні шлюбу.

Доріс обернулася до нього. На її широких губах смикався

безрадісний подив. Вона простягнула руку.

— Було приємно працювати з вами, докторе Менґу.

Аварійні гальма сховалися, й кабіну струсонуло. Інший

поштовх долинув з більшої відстані. Падіння дзеркала або

корабля. Обопільний обстріл солдатів на поверхні. Можливо, навіть бої глибше у станції. Складно було сказати. Він потиснув

їй руку.

— Докторко Борн, — відповів. — Це була честь.

Вони трохи помовчали на могилі своїх колишніх життів. Доріс

зітхнула.

— Гаразд, — нарешті мовила, — давайте забиратися подалі

звідси.

* * *

завантаження ліфта, і поїздка на експресі до дитсадка тривала

не більше десяти хвилин. Або тривала б, якби метро працювало.

За тридцять років життя на Ганімеді Пракс ніколи навіть не

помічав, що на станціях були захисні двері.

Пластинчасті обладунки чотирьох солдатів, котрі стояли

навпроти зачиненої станції, були розфарбовані в рухливі

камуфляжні лінії тих самих бежевих і сталево-сірих відтінків, що й коридор. Солдати мали загрозливо великі штурмові

гвинтівки й сердито поглядали на юрбу з десятка чи більше

людей, які на них напосідалися.

— Я працюю в комітеті з питань транспорту, — казала висока, струнка, темношкіра жінка й наголошувала на кожному слові, стукаючи пальцем по нагрудній пластині одного з солдатів. —

Якщо ви нас не пропустите, у вас будуть проблеми. Серйозні

проблеми.

— Коли воно запрацює? — запитав чоловік. — Мені треба

додому. Коли воно запрацює?

— Пані та панове, — крикнула солдатка ліворуч. У неї був

потужний голос. Він протнув гул і шепіт натовпу, як голос

вчительки, котра звертається до непосидливих школярів. —

У цьому поселенні оголошена захисна ізоляція. Допоки не

припиняться воєнні дії, переміщатися між рівнями дозволено

тільки офіційному персоналові.

— На чиєму ви боці? — крикнув хтось. — Ви марсіяни? На

чиєму ви боці?!

— Тим часом, — продовжила солдатка, ігноруючи

запитання, — ми просимо вас набратися терпіння. Метро

запрацює, щойно стане безпечно пересуватися. До того часу ми

просимо вас зберігати спокій заради вашої ж безпеки.

Пракс не знав, що збирається заговорити, поки не почув свого

голосу. Він звучав плаксивим.

— Моя донька на восьмому рівні. Там її дитсадок.

— Усі рівні ізольовані, сер, — відповіла солдатка. — З нею все

буде гаразд. Вам просто треба потерпіти.

Темношкіра членкиня комітету з питань транспорту схрестила

руки. Пракс побачив, як двоє чоловіків вийшли з тісняви

й пішли назад вузьким брудним коридором, не припиняючи

розмови. У старих тунелях, настільки близьких до поверхні, повітря пахло рециркуляторами — пластиком, жаром та

штучними запахами. А тепер і страхом.

— Пані й панове, — продовжувала солдатка, — заради вашої ж

безпеки зберігайте спокій і залишайтеся на місці, поки ситуація

не розв’яжеться!

— А яка саме зараз ситуація?