Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Цей огляд давніх цивілізацій продемонстрував, що навіть тоді люди писали історію самотужки, але не незалежно від довколишньої природи. Люди вирішували, де оселяться й що робитимуть, але саме наявність великих річок із різними особливостями уможливила життя там, де вони вибирали, і створювала різні передумови для зрошувальних систем, що за продуктивністю перевершували будь-що у свій час.

Тому, якщо хочемо розуміти історію, мусимо вивчати і суспільство, і природу, а також складний розвиток відносин між ними. Перші цивілізації також можна вдало проаналізувати на різних рівнях того, що називаю «водо-суспільними системами», або water-society systems[69]. Така перспектива відкриває ще не вивчене поле досліджень і дає поживу для нових роздумів та висновків. У дедалі більшій кількості сфер виявлятимуть, що вивчати значення географії для суспільства й не зважати на історичну перспективу так само марно, як і вивчати історію та нехтувати географією.

Чи ґрунтується розвиток цивілізацій на тому, що ідеї та технології поширилися з Шумеру на решту світу, чи перші цивілізації розвивалися самотужки завдяки передумовам, перебуваючи переважно в ізоляції? Безліч істориків та археологів сушили голову над цим запитанням, і воно в різний час було пов’язане з широкими теоретичними дискусіями про глобальні та загальні історичні тенденції. Це стосувалося, зокрема, і найголовніших дискусій, які обґрунтовували колоніалізм і міжнародну допомогу як проєкти поширення культури, або як це називали, коли виникла політика допомоги розвитковим країнам: Show how — Know how («Покажи як — знатимуть як»). Деякі вчені вважають, що поширення культури, або культурна дифузія, відіграло вирішальну роль в історії світу та розвитку цивілізацій[70]. Інші твердять протилежне, вважаючи, що цивілізації або культурні регіони головно розвиваються на підставі власних передумов[71].

Обидві ці перспективи наголошують на, як уже йшлося, різних умовах в історії та взаємовідносинах перших цивілізацій. Утім, вони мають одну спільну ваду: не беруть до уваги значення особливих географічних умов, у яких розвивалися перші цивілізації, і того, як ці умови обмежували можливості поширення культури та технологій.

Ще до появи писемності Шумерська цивілізація торгувала з Індською та Єгиптом — є чіткі докази цього. І Шумер, і Єгипет імпортували, наприклад, дорогіцінний камінь лазурит із регіону сучасного Афганістану[72]. Є також кілька прикладів обміну товарами між Шумером та Єгиптом. Але ці народи не обов’язково зустрічалися віч-на-віч; імовірно, на торгових шляхах між Індійським субконтинентом і Шумером було чимало посередників. Однак торгівлі й того факту, що всі ці цивілізації зрошували поля, недостатньо, щоб підтвердити тезу, що вони мали спільне походження чи вони виникли через поширення культури.

Ці три цивілізації розвивалися по-різному в різних регіонах. Ці розбіжності треба розуміти як реакцію й пристосування до локальних екологічних структур. Тобто всі вони могли стати зрошувальними суспільствами, але релігійні практики, методи зрошення, форми правління, мову та технологію формували різні відносини між суспільствами й тим природним ресурсом, від якого вони повністю залежали. Це були аграрні цивілізації, що ґрунтувалися на штучному зрошуванні, але кожна цивілізація знайшла власний шлях користування та пристосування до «своєї річки» та природи навколо.

Історія писемності засвідчує, що поширення культури не варто перебільшувати: між трьома мовами трьох цивілізацій немає однозначної структурної спорідненості. Тож немає підстав вважати, що перша писемність виникла внаслідок поширення культури, хоч і в майбутньому, з появою алфавіту, таке трапилося[73]. Тоді стало набагато простіше копіювати писемність, аніж винаходити власну систему самотужки. Клинопис, імовірно, виник приблизно 3200 р. до н. е, ієрогліфи приблизно 3100-го, а індська мова — приблизно 2500-го[74].

Теорія про те, що головні ідеї та економічні практики потрібно поширювати, щоб виникла цивілізація, ігнорує те, що люди, живучи вздовж цих річок, навчилися користуватись природою, пристосовуватися до неї та приборкувати її. А навчила їх цього сама природа. Саме місцева природа була найбільшим учителем людей, а не інші річкові цивілізації по той бік океанів. Технологія була проста, і коли народи вздовж Нілу, Євфрату, Тигру та Інду висаджували насіння у щойно зволожений пісок, вони наслідували природу. Ставлячи на річку човни, що пливли за течією, вони наслідували природу, яка сама транспортувала щось річкою. А використовуючи глину, асфальт і папірус як матеріали, вони копіювали та розвивали далі процеси, що виникли самі собою в природі. Появу іригації, або штучного зрошування, яке стане основою для розвитку поділу праці та цивілізації, варто тлумачити як спробу людини наслідувати та вдосконалювали методи самої природи, але під своїм частковим контролем.

Погляд на історичну легітимність держави та її роль у суспільстві становить політично визначальний чинник для всіх — від Руху чаювання в сучасних США до анархістів, марксистів і соціал-демократів. Сьогодні політичні групи часто вдаються до «історії» про появу держав, щоб знайти підтримку свого погляду на легітимність держави. Однак це неначе ходити в ліс: як гукнеш, так і відгукнеться.

У соціології, спрощено кажучи, є дві школи, які по-різному обґрунтовують появу держави і між собою конкурують. Одна із них — теорії примусового походження, які формулювали різні особи й у різні історичні епохи, як-от грецький філософ Геракліт 500 р. до н. е. і британський філософ Герберт Спенсер у ХІХ столітті. Головна ідея тут полягає в тому, що «війна — це причина всього». Держава виникла, щоб захищати людей, а люди поступаються свободою й підпорядковуються державі, щоб прийняти захист. Саме ця теорія, мабуть, пасувала б Шумеру, але позаяк міста-держави мали широку автономію, то і влада могла ґрунтуватися на альянсах між ними, а не на центральній владі, як це, схоже, було в Єгипті. Щоправда, ця теорія не пояснює виникнення Індської цивілізації.

Інший напрям являє собою добровільні теорії, яких кілька. Так, французький філософ Руссо вважав, що держави виникли через «суспільний договір»: люди частково поступились автономією, щоб досягти колективного блага завдяки державі. Сьогодні теорія Руссо має цінність лише з погляду цікавості, адже ґрунтується на розумінні ранньої історії як такої собі організованої конференції. Як альтернативу, археолог та еволюціоніст Ґордон Чайлд запропонував теорію автоматичного волюнтаризму, з позицій якої землероби добровільно змушували себе виробляти більше продукції, ніж потрібно. Так, ті, хто вже був трохи могутніший за інших, ставали ще багатшими, що призвело до виникнення поділу праці, який, своєю чергою, заклав підвалини держави. Однак ця теорія має обмежену пояснювальну спроможність, адже немає достатньої емпіричної причини стверджувати, що раннє землеробство автоматично створило поділ праці[75]. Крім того, модель Чайлда не пояснює розбіжності між трьома давніми цивілізаціями в розвитку державних утворень.

Ще одна теорія — це так звана Circumstriction theory, або теорія про екологічні обмеження, що її сформулював американський антрополог Роберт Карнейро[76]. На його думку, якщо немає екологічних чи географічних перешкод,