Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Ти мусиш іти? — запитала Анна.

— Атож, бо інакше до самої неділі сидітимемо на черствому хлібі, адже в Генрі на цьому тижні немає учнів. Отже, доручаю йому опікуватися тобою, доки не повернуся.

Анна пробула в Лондоні цілий тиждень, і за найменшої нагоди вона тихо і непомітно залишала своє місце біля ліжка хворої тітки й утікала, щоб провідати Ебенезера та Берлінґейма. Коли ж цей час добіг кінця і тітка одужала й могла подбати про себе сама, вона сповістила про свій намір повернутися до Сент-Джайлза, й Ебенезер, неабияк здивувавши та засмутивши Берлінґейма, виголосив, що їде разом із нею і ніякі вмовляння не примусять його змінити своє рішення.

— Нічого з цього путнього не вийде, — сказав він, хитаючи головою. — З мене кепський учитель.

— Чорт забирай! — вигукнув Берлінґейм. — Таж ти просто тікаєш від відповідальності!

— А от і ні. Якщо я й тікаю, то не від неї, а до неї. Це просто боягузтво — ховатися від батьківського гніву. Я попрошу в нього пробачення та зроблю все, що він вимагатиме від мене.

— Та біс із ним, із тим гнівом! Я тобі товкмачу про відповідальність не перед ним, а перед самим собою. То й справді був би шляхетний вчинок — благати його пробачити тебе та гідно, як і личить справжньому чоловіку, стерпіти, коли він дасть тобі хлосту, але це ж усього лише привід випустити зі своїх рук віжки власного життя. Їй-бо, чоловікові більше личить ставити собі мету та йти до неї, дарма, які б там були наслідки!

Ебенезер похитав головою.

— Можеш казати, що тобі заманеться, Генрі, але я все 'дно маю їхати. Хіба ж може син стояти осторонь і споглядати, як батько вганяє себе дочасу в могилу?

— Не тримай зла, Генрі, — благально мовила Анна.

— Але ти? Ти ж, звісно, не вважаєш це розумним кроком? — з недовірою в голосі запитав Берлінґейм.

— Я не можу судити щодо його мудрості, — відповіла Анна, — але певна, що й хибним кроком це б не було.

— Отакої! А, та що з вами обома балакати! — вигукнув Берлінґейм. — Хвала Небесам, що я не знаю, хто мій батько, якщо мати його — такий клопіт!

— Молю Бога, щоб ти одного дня його знайшов, — спокійно мовила Анна, — або ж почув про нього хоча б слово. Для людини батько — це її зв'язок з минулим: узи між нею і світом, у якому вона народилася.

— Тож знову: хвала Небесам, що я його позбавлений, — сказав Берлінґейм. — Я вільний і нічим не обтяжений.

— Воістину, Генрі, — спересердя мовила Анна, — і хтозна, чи ж добре це, чи погано.

Коли ж настав час вирушати, Ебенезер запитав:

— Коли ж ми знову побачимося, Генрі? Мені боляче з тобою розлучатися, і я дуже за тобою сумуватиму.

Берлінґейм лише знизав плечима і сказав:

— Залишайся, як тобі так боляче.

— Я буду приїздити якомога частіше.

— Ні, не тре', а то ще наразишся на батьків гнів. Окрім того, я, може, й сам поїду.

— Поїдеш? — запитала Анна дещо стривожено. — Куди поїдеш, Генрі?

Він знову знизав плечима.

— Тут мене ніщо не тримає. Усі учні геть до одного мені однаковісінько байдужі, потрібні, аби згаяти час, поки щось інше мене не захопить.

Ніяково попрощавшись, відчуваючи в настрої друга гіркоту і розчарування, Ебенезер та Анна винайняли екіпаж, який мав привезти їх до Сент-Джайлза. Ця маленька подорож хоч і відбулася без особливих подій, проте потішила їх обох. І попри те що Анна через поведінку Берлінґейма була така схвильована, що в неї час від часу на очах виступали сльози, а Ебенезер з кожною милею, що наближала їх до дому, дедалі більше виказував занепокоєння від перспективи малоприємної зустрічі з батьком, це була перша за тривалий час нагода для близнюків порозмовляти на самоті. Коли вони нарешті прибули до маєтку Куків, то були вельми стурбовані, взнавши, що Ендрю третього дня стало так зле, що за наказом лікаря його вклали до ліжка і тепер його, як тяжкохворого, доглядала ключниця, місіс Твіґґ.

— Боже милостивий! — вигукнула Анна. — А я весь цей час була в Лондоні!

— У тому немає твоєї провини, — сказала місіс Твіґґ. — Він наказав нам не посилати по тебе. Але, я певна, йому піде на користь побачити тебе.

— Я теж піду, — заявив Ебенезер.

— Ні, не зараз, — сказала Анна. — Дозволь мені довідатися, у якому він стані і як ця новина на нього вплине. Краще було б підготувати його, як ти гадаєш?

Ебенезер дещо знехотя погодився, бо ж боявся, що рішучість може його зрадити, якщо занадто довго відкладати цю зустріч. Втім, того ж таки дня лікар, який опікувався Ендрю, відвідав маєток і, довідавшись про стан хворого та запевнивши Ебенезера, що батько надто слабкий, щоб дати волю гніву, взяв на себе обов'язок якомога обережніше доповісти Ендрю про те, що його син повернувся.

— Він воліє негайно тебе бачити, — сказав він Ебенезеру одразу після того.

— Він дуже розлючений? — запитав Ебенезер.

— Здається, ні. Повернення твоєї сестри трохи підняло йому настрій, та й я нагадав йому історію про блудного сина.

Ебенезер піднявся до опочивальні свого батька, кімнати, у яку він заходив не більш ніж тричі за все своє життя. Тіло, яке він уздрів, могло належати будь-кому, тільки не батьку, якого він так боявся: без перуки, худий у своєму ліжку — йому можна було б дати років сімдесят замість п'ятдесяти; щоки його позападали, очі зблякли, волосся посивіло, а голос його жалісливо тремтів. Щойно Ебенезер його побачив, як одразу забув ту невеличку, підготовану ним промову, щоб попросити пробачення. Сльози навернулися йому на очі, і він став навколішки поруч із ліжком.

— Встань, синку, встань, — сказав Ендрю і зітхнув, — дай-но я подивлюся на тебе. Присягаюся, от добре, що я знову тебе бачу.

— Невже ви не гніваєтеся? — запитав, затинаючись, Ебенезер. — Моя поведінка на це заслуговує.

— Далебі, немає в мене вже