Читати книгу - "Няня для дракончиків. Мільярдерів приборкувати не вмію!, Камі Мир"

Я продовжувала мовчати, обмірковуючи все це. Містер Дрейк спостерігав за мною, і хоч його обличчя було спокійне, я відчувала, що йому шкода, що все вийшло саме так. Але я розуміла, що робота тут, наперекір всім цим небезпекам, могла стати для мене справжнім шансом.

І тоді рішення стало зрозумілим. Я не могла відмовитись від цього шансу. Проблеми були скрізь і на кожній роботі можна було зіткнутися з чимось важким. Але тут я мала реальну можливість змінити своє життя.

Нарешті я зітхнула і, піднявши голову, подивилася містеру Дрейку в очі.

– Я залишуся, – сказала я твердо, попри легке хвилювання, що прокотилося по тілу. – Я думаю, що зможу впоратися із цією роботою. Як ви сказали, це був не найкращий день, але такі дні бувають на будь-якій роботі. І якщо потрібно раз на місяць перечекати кілька годин у підвалі – думаю, з цим можна змиритися.

Містер Дрейк повільно кивнув, його очі, здавалося, трохи пом'якшали.

– Ти впевнена? – тихо спитав він. – Я не хочу, щоб ти почувала себе в небезпеці.

– Я певна, – відповіла я. – Щодня, на будь-якій роботі є свої ризики. Але тут… я думаю, що зможу порозумітися з вашими дітьми. Та й працювати з близнюками легше, ніж із класом на тридцять осіб, – додала я з усмішкою.

Містер Дрейк подивився на мене довгим випробувальним поглядом, а потім кивнув.

– Добре, – сказав він тихо, і в його голосі пролунала подяка. – Я вдячний тобі за це рішення. Я намагатимусь зробити так, щоб подібне більше не повторювалося.

– Дякую, – відповіла я, відчуваючи, що прийняла правильне рішення.

Ця розмова стала для мене важливим моментом. Я усвідомила, що робота з містером Дрейком та його дітьми – це не просто спосіб заробити на життя. Це можливість стати частиною чогось більшого, зробити свій внесок і, можливо, досягти чогось. Не в сенсі стати дружиною мільярдера(хоч сама я й подумки скаржуся та жаліюся, що з забаганки минулих поколінь я чистокровна людина, але одружуватися зі звіролюдом я теж не планую, навіть якщо він статна особа), а в психолого-педагогічному плані. У мене була можливість не просто стати нянею, а й реально допомогти цим дітям, які, попри свою силу та унікальність, все ж таки залишалися дітьми, які потребують керівництва, підтримки та розуміння.

Коли я сиділа навпроти містера Дрейка, усвідомлюючи, що в моїх руках щось більше, ніж просто робота, мені стало легше. Страх, який мене охопив уранці, починав відступати. Я розуміла, що так, раз на місяць я зіштовхуватимуся з небезпекою, але ж у будь-якому місці є свої труднощі. Я знала, що на цій роботі можу вирости не лише як професіоналка, а і як людина.

– Ви не уявляєте, наскільки я вам вдячна за цю нагоду, – нарешті сказала я, відчуваючи, що мої слова йдуть від серця. – Мені не хочеться покидати цей будинок та вашу родину. Я бачу, що можу бути корисною тут.

Містер Дрейк, здавалося, на мить завмер, ніби не сподівався почути таку відповідь після того, що сталося. Його золоті очі знову уважно вивчали мене, але тепер у них було менше напруги та більше спокою.

– Камеліє, – почав він, тепер вже з меншою формальністю в голосі. – Я вдячний за твою рішучість залишитись. Діти вже прив'язалися до тебе, і це, повір мені, велика рідкість. Вони рідко приймають когось так швидко. І хоча сьогоднішній день був складним для всіх нас, я обіцяю, що ми зробимо все можливе, щоб ти почувала себе тут у безпеці.

Я кивнула, відчуваючи, як тепла хвиля вдячності розливається всередині мене. Ця людина, попри свою суворість та владну натуру, була не просто суворим роботодавцем. У його словах та діях я почала відчувати справжню турботу – про дітей, про свій будинок і навіть про мене.

– І ще одне, – додав містер Дрейк, трохи сповільнивши. – Якщо ти коли-небудь відчуєш, що не справляєшся, що це занадто для тебе... не соромся говорити. Ми всі живі істоти з власними почуттями та емоціями, і я розумію, що іноді це може бути тяжко.

Я посміхнулася і кивнула, хоч внутрішньо вже знала, що не збираюся відступати. Це був мій шанс проявити себе, навчитися чогось нового та, можливо навіть змінити своє життя та зробити свій внесок в психолого-педагогічну науку.

– Дякую, містере Дрейк, – тихо промовила я. – Я обов'язково скажу, якщо щось піде не так.

Він кивнув, а потім підвівся, даючи мені зрозуміти, що розмова добігла кінця. Я теж підвелася, відчуваючи, що мої ноги ще трохи тремтять після всього пережитого, але в душі вже почала зароджуватися нова впевненість. Я попрямувала до дверей, коли містер Дрейк знову заговорив:

– Камеліє...

Я обернулася.

– Ласкаво просимо до родини.

Ці слова змусили мене на мить завмерти. «Родина» – це слово, яке для багатьох означає набагато більше, ніж просто родинні зв'язки. Воно означає підтримку, вірність та захист, навіть у найскладніших обставинах. Почути його від містера Дрейка було несподіваним, але теплим завершенням цього довгого дня.

Через кілька днів робота в будинку містера Дрейка почала набувати звичного ритму. Я поступово звикала до їхнього розпорядку, до магічних витівок Айріс і Даміана і до своєї ролі в цій сім'ї. Діти продовжували перевіряти мене на міцність, але з кожним днем ​​я відчувала, що знайшла з ними спільну мову. Ми почали будувати взаємну довіру, і це було найважливіше.

Одним із найскладніших моментів була не так сама робота з дітьми, як усвідомлення того, що вони, попри всю свою силу і магію, потребують чогось більше, ніж просто дисципліна чи увага. Вони потребували емоційної підтримки, піклування, і я бачила, як сильно вони сумують за своєю матір'ю, навіть якщо не говорять про це вголос.

Якось увечері, коли я укладала їх спати, Айріс несподівано запитала:

– Камеліє, ти колись втрачала когось близького?

Питання застало мене зненацька. Я зупинилася на мить, дивлячись на неї. В її очах майнуло щось глибоко особисте, щось, що вона рідко дозволяла собі показувати.