Читати книгу - "Зібрання творів"

Закриє очі хто — скажи?

Єси ти сам — з собою врівень,

один на сотні поколінь

високим гнівом богорівен,

хай, може, не ріка, а рінь,

важка занадто. Крик стоустий,

молінь столобих ти рука.

Ступай — майбутньому, назустріч,

і хай хода твоя легка

легкою буде. І не треба

жалких жалінь. І — задарма.

Тюрма не доросте до неба:

ще землю їстиме тюрма.

VII

Незграбно ворон кружеля.

Незграбно кружеляють сосни.

І кружеляє безголоса

осіння крижана земля.

Галактик зірна круговерть

спіраллю простаного болю

значить одвічну людську долю,

снігами виповнену вщерть.

Саме кружляння вікове!

…папір, перо і філіжанка.

А свічка тріпотить світанком,

котрий наш правнук днем назве.

1965—67

* * *

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

в новому необжитому човні.

Ні небожителі, ні жебоніння трав,

Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже

Тобі про повертання. Не розв'яже

Твого питання: годі чи пора…

Ти сам пливеш, відринутий від себе.

І лиш за гребнем прозираєш гребінь.

1964

Другий розділ

* * *

Добрий день, мій рядок кароокий,

побратиме моїх безсонь!

Зупини її, мить високу,

для моїх молитовних долонь.

Сивий голубе, біль мій зичений,

вечоровий і пелехатий,

більше чутий, аніж помічений,

більше мічений, ніж крилатий.

Слово, слово, — достиглий смут мій!

Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути

і од радості порятуй,

поки, круглі, цвітуть долоні,

поки з серця ростуть пелюстки,

поки думи, як дзвони довгі,

і як дзвони, круглі такі,

ти любов'ю мене, наче амфору,

доливай, довіряй добру.

За розквітлу купальську папороть

я пером і горбом віддарю.

IV. 1966

СПОКІЙ

Люблю дозвілля степове безкрає,

могутні м'язи рідної землі,

і запах чебрецю, і жайворонів крик,

і ластівок тривогу.

Німує древній сум в важкій ріллі,

і тракторист у довгій самотині

звіряє в пісні, простій і легкій,

свою любов, котрої він, напевне,

ніяк не може звірити коханій.

Десь коник, заховавшись у траву,

бездумно сюркотить собі помалу

і заколисує пожовклий степ

нехитрим співом.

Межею ж, креслячи невтомною рукою

якісь недовідомі письмена,

прошкує осінь. Хмара супокійна

на неї задивилася згори.

X. 1958

ШЛЯХ ГРІШНОГО ДО РАЮ

Заким пролізеш у голки вушко —

обдерешся, як пес в шелюгах.

Все побільше — лишаєш із одягом,

все поменше — з собою.

На тім боці, вузькім, мов шпара,

ніби цвинтар обпатраних душ.

На тім боці — стільки всякої всячини,

а ти, як бубон, голісінький.

Підв'язали в раю нитками

сороміцьке тіло твоє.

Набігає брижами обурення,

жаль — брижиться.

На цім боці стаєш, мов матінка

народила, випрямила до губ.

На цім боці — все на одну мірку.

Все — плазує.

V. 1964

* * *

Ліс випустив мене з своїх обіймів,

степам віддавши лагідно. Пішов

глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки —

все поновила, сплутавши, зима.

І як тут зможеш вибитись на шлях,

коли ти сам, мов дерево, котрому

верхів'я зрізане. Коли тобі

якийсь неспокій душу облягає,

ще й примітає віхола сліди!

Іти б і йти — до паморочі. Доки

десь не впадеш, простерши уперед

отерплі руки. Я тебе шукав,

посестро-зраднице, ворожко Зимо!

* * *

Не відволодати душі —

біль груди переріс.

Єдине: хочеш — задушись

чи — головою вниз.

Один! Один! Як є — один,

один — на цілий світ!!!

І усамітнених годин

цей опівнічний лід.

Як сонце посмерку пече!

Як приском обдає!

І так повільно час тече,

і так — життя твоє.

Ой жаль стоїть по всіх кутках,

ой фіолетний жаль,

і трясця садить гопака,

і вурдиться печаль.

Вже не знайтись межи поразк,

хоч сто мене — в мені,

коли у грудях — сто відраз

і кожна з них — до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма — ріс

(так хмара плаче — горілиць

і так — чумацький віз).

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно-хорі кажани

об архітрави б'ють.

Затята, проклята, мовчить

відьомська довга ніч.

Лишень під ранок прокричить

пітьмою п'яний сич,

несповна розуму.

X. 1965

* * *

Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

І