Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

(не враховуючи тимчасових біженців та переміщених осіб); Чехословаччину, населення якої до Мюнхенської угоди складалося на 22% з німців, на 5% з угорців, на 3% з карпатських українців та на 1,5% з євреїв, тепер майже повністю населяли чехи та словаки: з 55 тисяч чехословацьких євреїв, які пережили війну, у 1950 році залишилося тільки 16 тисяч, решта покинули країну. Давні європейські діаспори — греки й турки на Південних Балканах та навколо Чорного моря, італійці в Далмації, угорці в Трансильванії й на півночі Балкан, поляки на Волині (в Україні), Буковині та в Литві, німці від Балтійського до Чорного моря, від Рейну до Волги, і євреї по всій Європі — зменшилися та зникли. Народилася нова, «впорядкованіша» Європа.

Більшість першочергових заходів щодо переміщених осіб та біженців уживали союзницькі армії в окупованій Німеччині, передусім американська армія: вони збирали їх, облаштовували табори та надавали їжу, одяг і медичну допомогу. Ані в Німеччині, ані в Австрії чи Північній Італії, де також збиралися біженці, не було ніякої іншої адміністрації. Тільки американська армія мала ресурси й організаційну спроможність, щоб опікуватися такою кількістю людей, яка могла б скласти населення середньої за розміром країни. Для величезної військової машини, яка кількома тижнями раніше кинула практично всі сили на війну з Вермахтом, то було безпрецедентне завдання. Доповідаючи президентові Гаррі Трумену 8 жовтня 1945 року у відповідь на критику щодо поводження військових з біженцями та вцілілими в’язнями концентраційних таборів, генерал Двайт Ейзенгавер (головнокомандувач союзницьких сил) висловився так: «У деяких випадках ми не змогли втримати планку, але я хотів би підкреслити, що ціла армія постала перед складною проблемою — пристосуватися після бойових дій до масових репатріацій, а потім до нинішнього статичного етапу, пов’язаного з особливими соціальними викликами».

Утім, щойно система таборів запрацювала, відповідальність за піклування та подальшу репатріацію чи переселення переміщених осіб дедалі частіше стали перекладати на новостворену Адміністрацію Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови. УНРРА була створена 9 листопада 1943 року на зустрічі представників 44 майбутніх членів ООН у Вашингтоні, скликаній через усвідомлення ймовірних післявоєнних потреб, і пізніше відіграла ключову роль у залагодженні критичних післявоєнних ситуацій. Організація витратила десять мільярдів доларів у проміжку між липнем 1945 року і червнем 1947-го. Майже всі ці кошти надали уряди США, Канади та Великої Британії. Велика частина цієї допомоги пішла безпосередньо на колишніх союзників у Східній Європі — Польщу, Югославію та Чехословаччину — і Радянський Союз, а також на потреби біженців у Німеччині та інших країнах. Серед колишніх членів фашистської коаліції лише Угорщина отримала допомогу УНРРА, і то не дуже багато.

Наприкінці 1945 року УНРРА керувала 227 таборами та центрами допомоги для переміщених осіб і біженців у Німеччині, ще 25 — у сусідній Австрії та кількома у Франції і країнах Бенілюксу. У червні 1947 року під її опікою було 762 таких заклади в Західній Європі, абсолютна більшість у західній зоні окупації Німеччини. На піку у вересні 1945 року кількість звільненого цивільного населення Об’єднаних Націй (тобто не рахуючи громадян колишніх держав Осі), що перебували під опікою чи були репатрійовані УНРРА та іншими союзницькими організаціями, становила 6 795 000 осіб. До цієї цифри потрібно також додати ще 7 мільйонів під радянською владою та багато мільйонів переміщених німців. Найбільшу за національністю групу становили вихідці з Радянського Союзу: звільнені в’язні та колишні жертви примусової праці. За ними йшли два мільйони французів (військовополонених, примусових робітників та депортованих осіб), 1,6 мільйона поляків, 700 тисяч італійців, 350 тисяч чехів, понад 300 тисяч нідерландців, 300 тисяч бельгійців та безліч інших.

Постачання харчів УНРРА відіграло особливу роль у тому, щоб прогодувати Югославію: без внеску цієї організації в 1945‒1947 роках загинуло б набагато більше людей. У Польщі УНРРА допомогла втримати споживання їжі на рівні 60% від довоєнного становища, у Чехословаччині — на рівні 80%. У Німеччині та Австрії УНРРА розділила роботу, спрямовану на допомогу переміщеним особам та біженцям, з Міжнародною організацією в справах біженців (IRO)[17], статут якої схвалила Генеральна Асамблея ООН у грудні 1946 року.

IRO також значною мірою існувала на кошти західних союзників. Її перший бюджет у 1947 році на 46% становили кошти Сполучених Штатів (їхня частка сягнула 60% у 1949 році); на 15% — Великої Британії і на 4% — Франції. Через розбіжні позиції західних союзників та Радянського Союзу в питанні примусових репатріацій СРСР (а пізніше і весь Радянський блок) завжди розглядав IRO як суто західний інструмент, тож вона зосередилась на біженцях, які перебували в зонах окупації західних армій. Ба більше, оскільки місією організації була допомога біженцям, німецьким переміщеним особам також відмовили в її послугах.

Ця різниця між переміщеними особами (які нібито десь мали дім) і біженцями (яких вважали безпритульними) була одним із багатьох нюансів, які відкрилися в ці роки. До людей ставилися по-різному залежно від того, чи вони були громадянами держави-союзника (Чехословаччини, Польщі, Бельгії тощо) чи колишнього ворога (Німеччини, Румунії, Угорщини, Болгарії та ін.). Ця відмінність також стала відправним пунктом під час визначення черговості репатріації біженців. Першими мали бути зареєстровані та відправлені додому громадяни держав ООН, звільнені з концентраційних таборів; після того громадяни ООН — військовополонені. За ними — громадяни ООН — переміщені особи (у багатьох випадках жертви примусової праці), потім переміщені особи з Італії і насамкінець громадяни колишніх ворожих держав. Німці мусили залишатися на місці та інтегруватися в місцеві спільноти.

Рішення про повернення французьких, бельгійських, нідерландських, британських чи італійських громадян до країни походження далося доволі просто, і єдиною перешкодою ставала логістика: необхідно було визначити, хто куди має право їхати, і знайти для цього достатньо потягів. До 18 червня 1945 року в Німеччині залишалися тільки 40 550 французьких громадян із 1,2 мільйона тих, хто опинився в Німеччині на момент капітуляції місяць тому, — решта повернулися до Франції. Італійці мали чекати довше — як громадяни колишньої ворожої держави, а також тому, що італійський уряд не мав узгодженого плану повернення своїх громадян. Але всі вони повернулися додому до 1947 року. Проте на Сході було два вагомі ускладнення. Деякі переміщені особи зі Східної Європи, по суті, не мали громадянства: країни, куди вони могли б повернутися, не існувало. Та й багато з них не хотіли їхати додому. Спочатку це дивувало західні адміністрації. Згідно з договором, підписаним у німецькому місті Галле в травні 1945 року, усі колишні військовополонені та інші громадяни Радянського Союзу мали повернутися додому,