Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Двері відчинилися, ми ввійшли. Так само тихо він зачинив двері за нами. Ми пройшли описаним маршрутом і дісталися ризниці, де змогли зайняти зручне місце, щоби побачити згадане видовище.
У церкві правили службу.
Людей було небагато — чоловіки й одна жінка, усі на передніх лавах. Перед вівтарем стояв вікарій і читав своїй пастві. Вівтар був задрапований чорним. Парох сліпав у своїх квадратних окулярах, бо ж мерехтливе світло, єдиним джерелом якого були нечисленні чорні свічки, було слабеньке. Ларрі показав на хрест — перевернутий! Але я й сам це вже помітив.
— Знаєш, що це означає? — спитав він тихо.
— Релігійний сигнал лиха? — сказав я.
— Послухай, що він каже.
Так я й зробив.
«Ньярлатотеп[7], — читав він, — іде, він стрибає по горах, по горбках скаче[8]. Він — немов цап багатоногий, он він стоїть за нашою стіною, крізь вікна заглядає, крізь ґрати зазирає, увінчаний рогами в славі. Ньярлатотеп озвався й промовив: „Устань, моя темна, і ходи! Глянь-бо: зима насуває, падає вже дощ холодний. Повмирали квіти на землі, пора пісень пташиних минула. Горлиця вбита лежить. Смоковниця сохне з виноградом разом. Устань, іди, моя темна...“»
Жінка вже стояла на ногах, трохи погойдуючись, і роздягалася.
— Я тебе зрозумів, — сказав я до Ларрі, запам’ятовуючи обличчя пастви, яка, як я підозрював, ото й бігала з арбалетами.
— То послухаймося натяку й ходімо звідси.
Я рушив услід за ним із ризниці, і ми вийшли тим самим шляхом, що й увійшли, а тоді неквапно повернулися на роздоріжжя.
— Отже, він у Грі, — сказав я згодом.
— Саме його роль я й хотів із тобою обговорити, — відповів Ларрі.
— Так?
— Я знаю, що в цих справах діють певні геометричні правила, але досконало їх так і не вивчив. Проте мені відомо, що йдеться за місця, де гравці мешкають.
— Правда. Ох. Розумію, до чого ти хилиш.
— Так. Як його присутність впливає на схему? Ти знаєш, як таке вирахувати, Нюху?
— Знаю. Я вже певний час прокладаю лінії. Де він, власне, живе?
— У тому будиночку за церквою.
— Гаразд. Досить близько. Тепер рахуби в мене значно побільшає.
— Нюху, мені треба знати, де центр, де місце прояву.
— Та я зрозумів, Ларрі. Скажу, щойно вирахую. Чи не поділишся планами? Відчуваю, вони особливі.
— Вибач.
— Розумієш, у такому разі ти теж частина моєї задачі.
— Як так?
— Якщо я не знаю, що ти збираєшся робити, то й не знаю, чи залічувати тебе до гравців, чи позначати твій будинок на схемі.
— Розумію.
Він спинився на роздоріжжі.
— А ти міг би зробити два варіанти, зі мною та без, а відтак поділитися результатами?
— А ще й два варіанти з будинком вікарія? Це буде збіса складно: двічі по два варіанти. Чому ти боїшся мені сказати? Ти ж практично відкрито оголосив, що зачинятимеш. Гаразд. Я теж. Задоволений? Твоя таємниця в безпеці. Ми в одній команді.
— Не в тім річ, Нюху. Я не можу сказати, бо не знаю. Я — завбачник. Знаю певні речі про майбутнє й передчуваю, що буду в центрі, коли місяць буде повний. І так, я на твоєму боці. Але ж тієї ночі я буду не при своєму розумі. Я досі не розробив рецепту, який допоміг би переживати зміну фаз у цілості. Я навіть не впевнений, чи мене слід уважати гравцем. Але й не впевнений, що не граю. Я значною мірою випадкова змінна.
Відкинувши голову, я завив. Інколи нічого ліпшого не лишається.
Пішов додому, зробив обхід, багато думав, заснув. Сьогодні ж, але раніше, я, блукаючи округою й обчислюючи, зустрів Сірохвістку.
— Привіт, кішко! — озвався я.
— Привіт, собако. Як там твій сміттєприбиральний проект?
— Готовий. Виконаний. Завершений. Знесений водою. Минулої ночі.
— Прекрасно. Я інколи думала, що вони знайдуть його, перш ніж ти дістанешся мети.
— І я.
— Тепер мусимо пильнувати, про що говоримо.
— Або навіть як ми це висловлюємо. Та ми дорослі, досить розумні й обоє знаємо, що до чого. То як воно?
— Не те щоб добре.
— Клопіт із цифрами?
— Не можу сказати.
— Та все гаразд. Так нині у всіх.
— Ти точно знаєш? Чи це здогадки?
— Інакше й бути не може, повір.
Вона пильно глянула на мене.
— Вірю. Та що б я хотіла знати, то це чому ти такий певний.
— А ось цього, боюся, я вже сказати не можу.
— Розумію, — відказала кішка. — Але пропоную не припиняти наших розмов просто тому, що перейшли в другу фазу.
— Згода. Гадаю, це була б помилка.
— То як воно?
— Не те щоб добре.
— Клопіт із цифрами чи особами?
— А ти кмітлива. І те, й друге.
— Якщо розв’яжеш задачу щодо того, чи Телбот таки гравець, я дещо запропоную тобі в обмін на результат.
— Що?
— Звісно, не можу сказати. Але воно може знадобитися, якщо стане гаряче.
— Схильний зловити тебе на слові, але відповіді я ще не маю.
— Це вже дає мені щось. Дрібницю, але дає. Отже, хай би чого воно вартувало, ось заперечний умовивід: місце не може бути посеред дороги. Хазяйка дослідила питання й має добрі метафізичні резони, щоби стверджувати: це неможливо.
— Я й сам до цього дійшов, але не знав про метафізику. Гаразд, ми й досі квити.
— До наступної розмови.
— Бувай.
Я пішов на північний схід до свого улюбленого місця роздумів — на згірок, звідки було далеко видно округу. Називав я його Собачим Гніздом. Там я видерся на одну з чималих кам’яних брил, і мені відкрився краєвид.
Особи...
Якщо ні Телбот, ні вікарій формально не були в Грі, то я вже мав вірогідну версію щодо центру. Навіть якщо Ларрі таки грав, ця версія все одно трималася купи. Правда, я не мав певності щодо Графа, цей момент ще треба було перевірити. Але вікарій був випадковою змінною. Якщо його врахувати, а Ларрі — ні, то виникала не менш вірогідна версія, і в тому місці я навіть уже був. Якщо врахувати й вікарія, і Ларрі, це давало третій варіант імовірного місця прояву — десь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.