Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

командував пропаґандистською бригадою) і «комісар» МТС (тоді вже поставали перші «машинно-тракторні станції», що мали обслуговувати технікою новостворені колгоспи). Сільські зверхники також були на помості: тисячник «товариш Цейтлін», голова сільради й керівники комнезаму та комсомольської організації ззаду за районним начальством.

Після кількох вступних речень голова сільради надав слово «комісарові» від райпарткому.

«Товариш комісар» почав свою промову з бундючністю, характерною для комуністичного оратора. Він виступив на передню частину трибуни, кахикнув у кулак, відпив води зі шклянки, яку подав йому «товариш Цейтлін», байдуже оглянув зібраних селян і заходився промовляти.

Була то типова орація, яку ми вже звикли чути від партійних достойників. Він зацитував усіх основоположників «наукового комунізму» і згадав усі революції від часів Адама і Єви. Він описав бідолашне життя, яким живуть селяни в зарубіжних країнах, і як нещадно їх визискують «імперіялістичні акули».

Потім змінив голос і заговорив про щасливе життя в Радянському Союзі, про те, який у цьому Союзі створено земний рай.

– Чи ж могло б бути таке зібрання, як ось це, деінде в котрійсь капіталістичній країні? – уболівальницьким тоном запитав він і сам хутко відповів на своє запитання: – Ні! Ні, там немає свободи, і такі селяни, як ви, – тут він показав обіруч на нас, – селяни, як ви, не мають такого привілею. Вони не мають своїх зібрань...

Його гістерична риторика тривала далі й далі. Він по кілька разів повторював те саме. І лише коли згадав усі частини світу і облаяв належним чином тих самих «імперіалістичних акул», аж тоді закінчив свою промову, закликавши селян вступати до колгоспу і перестерігши нас, що між нами багато куркулів.

– Куркулі – наші вороги, – верещав він, – і ми мусимо їх вигубити як клясу! Акулам, – додав він, – немає місця між невинними рибками. – Потім він схарактеризував куркулів як люте знаряддя капіталістів, які готуються до нападу на Радянський Союз.

– Прокляття їм усім! – закричав він наприкінці своєї пропаґандистської балаканки. – Прокляття кожному куркулеві! Прокляття їхнім родинам!

Після того як він вигукав ці гасла, офіційні особи на трибуні, червоноармійці, міліціонери й діти відповіли на його промову довгими та голосними оплесками.

Але селяни тільки переглянулися між собою і не стали плескати руками. Оплески, як знак захоплення і підтримки, були новим звичаєм, що поширився в містах, але ми були селянами й стримувались від такого вияву ентузіязму.

Ця відстороненість селян дещо збентежила начальство, та врятував ситуацію «комісар» ҐПУ. Як тільки стихли оплески, він зайняв місце попереднього промовця. Речення його були короткі й недвозначні.

– Товариші! – почав він, скинувши холодним поглядом на селян. – Товариші, почути таку гарну й переконливу промову нашого дорогого товариша секретаря було великою приємністю. Але прямо жах бере, коли бачиш, що такі високопатріотичні слова нашого улюбленого товариша секретаря ігноруються і бойкотуються ворогами народу.

Селяни глянули один на одного з острахом. «Комісар» ҐПУ, багатозначно помовчавши хвильку, мовив далі:

– Те, що зараз трапилося, це найкращий доказ, що між нами є вороги народу. Товариш секретар говорив від імени нашої любимої комуністичної партії і нашого радянського уряду. Він говорив від імени нашого великого вождя, товариша...

Вибух оплесків не дав йому докінчити. Він замовк. Оплески ставали все гучнішими. Селяни цим разом також заплескали. Вони його дуже добре зрозуміли. Але тільки все знову затихло, «комісар» ҐПУ продовжував:

– Товариші, слова нашого партійного секретаря були словами партії. – Хтось знову заходився плескати, та оратор, не звертаючи на це уваги, провадив своє: – Але, товариші, ви сприйняли ці слова мовчки, тобто – з погляду опозиції.

Він примовк на мить.

– Для мене, як представника ҐПУ, це означає, що між вами є такі, що діють як вороги народу... як куркулі... як той капіталістичний елемент, якому ці слова не до вподоби, і які воліли б швидше задушити товариша секретаря, ніж привітати його радісними оплесками.

Аби перевірити вплив своїх слів на слухачів, він зупинився на кілька хвилин, дивлячись на сільську громаду. Потім, цідячи слова крізь зуби, перестеріг:

– Нам доведеться схопити бика за роги! – сердито кинув ґепеушник. – Я змушений попередити вас, що навіть найменша спроба чинити опір заходам нашої дорогої комуністичної партії і радянського уряду буде безоглядно придушена. Ми розчавимо вас як огидних хробаків!

Цими словами він закінчив свою промову. Майданом розкотився шквал гучних оплесків. Селяни, засоромлено оглядаючись довкола, били ще завзятіше в долоні, а тоді враз усе стихло.

Погляди селян знов були втуплені в поміст. У руїнах церкви перед собою вони бачили кулемет. Довкіл майдану стояли військові, пильно стежачи за людським стовпищем.

Мовчанку перервав голова сільради, викликаючи інших промовців. Змінюючи один одного, промовляли всі урядовці, що були на помості. Навіть декотрі селяни зголосилися до слова, переважно відомі як члени комнезаму й активні підспівувачі комуністичних властей.

Але ми вже нікого не слухали. Ми плескали в долоні за кожним промовцем, хоч думки наші були десь-інде. Начальство виразно дало наздогад, що селяни просто мусять записатися до колгоспу, бо інакше їх зашлють до Сибіру та інших російських країв з суворим підсонням. Про знищення куркулів промовці говорили так, наче то йшлося про якихось сільськогосподарських шкідників чи чумну пошесть на худобу. Вони запевняли нас, що і ми маємо брати участь у винищуванні їх. Нам не говорилося, як саме, але натякали, що хоча б як ми це робитимем, усе буде справедливо.

Хоч я був ще підлітком у той час, багато питань почало нуртувати в мені після усіх тих промов. Хто були ті куркулі? Кого можна було затаврувати ім'ям куркуля? Я запитував сам себе, чи й мій сусід теж куркуль? А як щодо нашої власної родини і наших родичів? Чи ми всі куркулі?

Хтось вигукнув:

– А що це таке – куркуль?

Партійний секретар відповів:

– Куркулі – це визискувачі бідних. Вони лишилися від старого режиму і як такі мусять бути зліквідовані. Також ті, які протидіють політиці партії та уряду, будуть вважатись куркулями. Вони так само будуть зліквідовані.

З цього пояснення випливало, що будь-кому можна було приліпити наличку куркуля.

Коли зимове сонце почало заходити за руїни церкви, «товариш Цейтлін» запропонував, щоб селяни надіслали телеграму «до Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) і до радянського уряду», дякуючи за багате й щасливе життя радянських селян, а особливо за впровадження колективних господарств. А коли голосувалося за це, то тільки одне запитали – так, як і на зборах сотні: «Хто