Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

і використовувати їх на свою користь. Ще рік тому він служив у церкві дияконом. Високий на зріст і гарний собою, він вирізнявся дужим голосом, умів читати й писати і взагалі вважався людиною освіченою. Багато селян думало, що з нього був би добрий священик. Він, безперечно, і сам сподівався стати згодом священиком, бо запустив довге волосся і бороду, що було ознакою православного духовенства. Аж це коли розпочалась колективізація і власті посилили боротьбу проти церкви, Бондар нагло щез із села.

Різне гадали про те, чого й куди він зник. Деякі побоювалися, чи не забрало його ҐПУ. Інші думали, що він відчув наближення небезпеки й вибрався десь до якогось віддаленого району, покинувши родину в селі. Але незадовго до приходу пропаґандистської бригади він знову виринув у селі все з тим самим своїм довгим волоссям, вдаючи з себе священнослужителя.

Одного недільного ранку, коли мала початися служба Божа, перед вівтарем з'явився несподівано не хто інший, як Бондар. Ані хвильки не вагаючись, він назвався нашим законним священиком. І наче для того, аби уникнути будь-яких розпитів чи протестів, відразу заходився правити службу своїм сильним басом. Ніяких пояснень від нього ми так і не дочекались.

Але пізніше того самого дня ми почули, що наш старий священик зник із села. Що трапилося з ним, ми ніколи не дізналися, можна було тільки здогадуватись, що його вночі забрали ґепеушники.

Все це сталося перед тим, як сплюндрували церкву. Старші з церковної громади пробували довідатись, що діється, але безуспішно. Бондар мовчав, і так само мовчали сільські власті. Невдовзі по тому почали щезати дехто з церковної громади та й інші активніші селяни. Далі з уст до уст по селу прокотилася вістка, що під час сповіді новий священик дуже цікавиться політичними поглядами сповідальників. Нам раптом свінуло, що цей новий священик поставлений від ґепеушників, що він їхній помічник і провокатор. Те, що Бондар уцілів при нападі на церкву, виконану пропаґандистською бригадою, ще й посилювало наші підозри. Ми пригадували собі, що його ніхто не міг знайти в той фатальний день. Ми не мали сумніву, що він загодя дістав інструкції і попередження від тих, кому служив.

Коли пропаґандистська бригада покинула село й зруйновану церкву, маска впала з Бондаря. Він уже не криючись спілкувався з партійцями та взагалі властями і дотримувався їхньої політичної лінії. Це пояснювало, чому він не протестував проти плюндрування церкви й не намагався наново її відкрити чи якось інакше обслуговувати духовні потреби парафіян. Він почав бувати всюди там, де були «товариш Цейтлін» та інші партійці й виступав на кожних політичних зборах як один з їхньої команди. Цікаво, що при тім він далі викохував свою пещену бороду й довге волосся. Зовні він і далі виглядав як священик.

За якийсь час ми довідалися, що «товариш Цейтлін» та інші активісти називали його «Святим» – «товаришем Святим». Натомість селяни дали йому інше, своє назвисько: для них він став «товариш Юда», або й просто «Юда».

Бригада залишалась у нашому селі майже цілий тиждень. Увесь цей час нам не дозволяли виходити з села, хіба що для праці на полі. Вечорами ми мусили бути дома, вислуховуючи пропаґандистів.

У п'ятницю бригада вирушила в напрямку до сусіднього села, звідки доносились артилерійські постріли.

Але ми так і не зідхнули з полегкістю. Військо, а опісля пропаґандистська бригада показали нам природу партійної політики. Послання було ясне: партія та уряд вирішили провести примусову колективізацію, і це мало бути зроблено.

Отож пастка замкнулася за нами, і ми усвідомили, що виходу немає. Один за одним запроваджувалися всякі заходи, які втягали селян усе глибше в нову систему.

Коли остання колона пропаґандистської бригади виходила з сільського майдану, ми думали, що хоч на якийсь час матимемо спокій. Ми були втомлені, збентежені й оглухлі від гамору. Нас усіх дуже непокоїла колективізація наших господарств. Адже без власної землі селянин не міг мати ні матеріяльного забезпечення, ні свободи. Так багато незбагненних і страхітливих подій трапилось за ці останні кілька тижнів! Тьмища людей товклися по наших подвір’ях, не питаючи дозволу, їли наші харчі, і наша улюблена церква була зруйнована. Ми були нажахані. Ми відчували, що на нас насувається щось моторошне, а нам нема куди подітись.

Наступної суботи, а це була остання субота в лютому, коли ще й тижня не минуло після відходу пропаґандистської бригади, до нашого села прибуло ще більше сторонніх людей. Це були ґепеушники – невеликий загін служби безпеки – і багато міліціонерів. Всюди стали ходити патрулі, навіть у найвіддаленіших закутках села. А найдужче нас налякало, коли в руїнах церкви поставили важкий кулемет, що його обслуговували троє військових. Кілька кулеметів розмістили також по краях майдану.

Ми побачили, що нас пильно стережуть. На кожній головній дорозі, яка провадила із села, стояв вартовий. Його обов'язком було стежити за кожним, хто виходив з села чи приходив. Ті вартові перевіряли не тільки документи в людей, але й їхні речі. Кожний мусив докладно звітувати, куди саме він іде і в якій потребі.

Жорстокість і беззаконня явно наростали. Ми вже були готові на те, що нас можуть арештувати без підстави або й позбавити майна. Ми звикли до несправедливих податків і до здирств під усілякими приводами. Але ми не сподівались нагляду над нашим повсякденним життям аж до такої міри.

Цієї самої суботи надвечір село розтривожили посильні, які гасали від хати до хати, скликаючи селян на сходку, що мала відбутися другого дня. Усі господарі дістали наказ з’явитись на сільський майдан. Наказ зобов'язував геть усіх без винятку.

Посеред майдану ще стояло підвищення, на якому тиждень тому витанцьовували пропаґандисти. Це було місце для промовців і взагалі начальства. На помості були виставлені портрети керівників партії та уряду. Під портретами висіли партійні гасла.

Довкола помосту стриміли вартові зі зброєю. З руїн церкви на нас був спрямований кулемет. Майданом походжали озброєні червоноармійці. А в осередді майдану скупчилися селяни – вони мовчали й тільки переступали з ноги на ногу, бо надворі було дуже холодно.

У призначену годину на помості з'явилося начальство. Школярі почали співати «Інтернаціонал». Вчитель, який диригував хором, заохочував і селян пристати до співу, але вони ніяк на це не реагували. Як тільки стихли останні слова гімну, голова сільради ступив наперед – він відкрив збори і представив начальство з районної ради.

На помості стояли три «комісари». Це були «комісар» ҐПУ, «комісар» з районного партійного комітету (цього ми вже бачили, коли він