Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

йдеться про воєнне питання. Але Гайдріхові, сп’янілому від масштабу власного задуму, вдається переконати Гіммлера і самого Гітлера, щоб цю дезінформаційну операцію доручили йому. Провести її треба надзвичайно ретельно, тож Гайдріх викликає свого найкращого поплічника, Альфреда Науйокса, спеціаліста з брудної роботи, і дає тому завдання виготовити за три місяці цілу серію підробок, які мають скомпрометувати російського маршала. Роздобути його підпис нескладно: досить глянути в архівах Веймарської республіки; у ті часи, коли дві країни підтримували більш приязні дипломатичні стосунки, Тухачевський візував чимало офіційних документів.

Коли досьє готове, Гайдріх доручає одному зі своїх людей продати його агентові НКВД. Наслідком зустрічі двох агентів стає дивовижна оборудка: німці продають фальшиве досьє, за яке росіяни платять фальшивими грошима. Кожен гадає, що ошукав іншого, усі дурять усіх.

Зрештою Сталін дістає бажане: докази того, що його найнебезпечніший суперник готує державний переворот. Історики не зовсім упевнені, чи варто надавати великого значення участі Гайдріха в цій справі, але слід зауважити, що досьє передали в травні 1937 року, а Тухачевського розстріляли у червні. Як на мене, близькість цих дат наштовхує на думку про причиново-наслідковий зв’язок.

І все ж таки, хто кого ошукав? Я гадаю, що Гайдріх послужив інтересам Сталіна, допомігши йому позбутися єдиної людини, здатної затьмарити вождя. Але водночас саме ця людина краще за інших була спроможна вести війну проти Німеччини. Цілковитий безлад у Червоній армії, захопленій зненацька вторгненням німецьких військ у червні сорок першого, буде остаточним наслідком цієї темної історії. Зрештою, не Гайдріх власноруч завдав майстерного удару — це Сталін сам вистрілив собі в ногу. Поки він проводить безпрецедентні чистки, Гайдріх зловтішається. Справді, заслуга в цій справі, без сумніву, належить йому.

І, насмілюся зауважити, дорікнути йому ні в чому — такі правила гри.

45

Мені тридцять три роки, і я вже відчутно старший за Тухачевського в 1920 році. Сьогодні 27 травня 2006 року — річниця замаху на Гайдріха. Сестра Наташі виходить заміж. Мене на весілля не запросили. Наташа обізвала мене «гівнюком» і, здається, більше не хоче бачити. Моє життя перетворилося на руїни. Цікаво, як почувався Тухачевський, коли зрозумів, що програв битву, коли побачив розгром своєї армії, коли усвідомив, що зазнав ганебної поразки. Чи було йому ще гірше, ніж мені? Цікаво, про що він тоді думав. Що все скінчено, все пропало, пішло за вітром? Цікаво, кого він проклинав? Свою недолю і тих, хто йому зрадив, чи самого себе? Хай там як, а мені відомо, що він підвівся знову. Це підбадьорює, нехай навіть через п’ятнадцять років Тухачевського й було остаточно знищено його лютим ворогом. «Колесо Фортуни крутиться», — кажу я собі. Наташа не дзвонить. Я у 1920 році, перед хиткими мурами Варшави, а коло моїх ніг байдуже тече Вісла.

46

Сьогодні вночі мені наснилося, що я пишу про замах і розділ починається так: «Чорний “мерседес” мчить дорогою, яка звивається, наче змія». Саме тоді я зрозумів, що спершу треба розповісти про решту, тому що саме решта має підвести до цього вирішального епізоду. Відновлюючи нескінченний ланцюжок причиново-наслідкових зв’язків, я зможу відкласти ту мить, коли доведеться підступитися до найяскравішого епізоду роману, його ключової сцени.

47

Треба уявити собі карту обох півкуль, а на ній концентричні кола, що розходяться від Німеччини. По обіді 5 листопада 1937 року Гітлер викладає свої плани перед воєначальниками — Бломберґом, Фрічем, Редером, Ґерінґом — і міністром закордонних справ Нойратом. Мета німецької політики, нагадує він (хоча, мені здається, усім це й так зрозуміло), полягає в тому, щоб захистити арійську спільноту, забезпечити їй існування й розвиток у щонайвигідніших умовах. Для цього потрібно вирішити питання «життєвого простору» (горезвісного «Lebensraum»), і саме тут можна починати креслити на карті концентричні кола. Але рухатися будемо не від найменшого до найбільшого кола, щоб за один раз охопити оком загарбницькі зазіхання Райху, а навпаки — від найбільшого до найменшого, щоб краще сфокусуватися на перших жертвах нелюда. Не вважаючи за потрібне якось це обґрунтовувати, Гітлер заявляє, що німці мають право на більший життєвий простір, ніж інші народи. Майбутнє Німеччини цілковито залежить від вирішення цієї проблеми, пов’язаної з потребою розширення свого простору. Де ж узяти цей простір? Ні, не в якихось далеких колоніях у Африці чи Азії, а в самому серці Європи. І ось ми креслимо на Старому континенті коло, у яке потрапляють тільки безпосередні сусіди Німеччини: Франція, Бельгія, Нідерланди, Польща, Чехословаччина, Австрія, Італія і Швейцарія, а також Литва, бо ж не слід забувати про північно-східний шматок тогочасної Німеччини, що простягався від Данциґа до Мемеля й сусідив із балтійськими країнами. Отож Гітлер запитує присутніх: де Німеччина може досягнути найбільшої вигоди з найменшими затратами? Імовірна військова міць і союзницькі зв’язки з Великою Британією змушують вилучити з кола Францію, а разом із нею і Бельгію та Нідерланди, що мають стратегічне значення для французького генерального штабу. Італію Муссоліні, цілком зрозуміло, відкинуто відразу ж. Експансія на схід, у бік Польщі та балтійських країн, може передчасно зачепити чутливі інтереси Радянської Росії. Швейцарію, як завжди, краще поберегти, не так через її нейтралітет, як через ту роль сейфа, яку вона відіграє. Коло таким чином звужується до зони, у яку входять лише дві країни: «Наше першочергове завдання полягає в тому, щоб одночасно захопити Австрію і Чехословаччину й усунути небезпеку атаки з флангу під час будь-якої можливої військової операції проти Заходу». Із цієї фрази очевидно, що, ледве призначивши «першочергове завдання», Гітлер уже замислювався над тим, щоб розширити коло.

Якщо не зважати на Ґерінґа і Редера, нацистів до самих кісток, інших присутніх ледве грець не взяв від таких планів Гітлера, причому в буквальному розумінні слова, адже в Нойрата протягом кількох наступних днів після оголошення цієї блискучої програми сталося кілька серцевих нападів. Що ж до Бломберґа і Фріча (перший — воєнний міністр і головнокомандувач збройних сил, другий — головнокомандувач сухопутних військ), то вони заперечували із запалом, аж ніяк не прийнятним із погляду звичаїв, що панували в Третьому райху. Тоді, 1937 року, стара гвардія ще вірила, що може бути тою силою, на яку диктатор, якого вона так необачно привела до влади, змушений буде зважати.

Військові зовсім не розуміли, хто такий Гітлер, і Бломберґу з Фрічем ще доведеться дорого заплатити, щоб здобути це розуміння.

Минуло небагато часу після цієї бурхливої наради, і на превелике невдоволення Бломберґа, одруженого вдруге на своїй секретарці, несподівано спливло минуле значно молодшої за нього дружини (цілком можливо,