Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Митрофану затія не дуже сподобалася, але визнаючи моє верховенство, він хоч і пихкав, як перший паротяг, але мовчав. Напевно, жалкував, що не набрався мужності і не прирізав храмовника. Особливо після того, як той відмовився покаятися і прийняти православ'я. Довелося навіть нагарчати на хлопця, щоб не зіпсував мені можливої гри. Ану, замислиться тевтонець: з чого це підданим китайського імператора так про поширення грецької віри піклуватися?

А може, Митрофан не коментував вголос мої дії ще й тому, що «його милість», тобто я, зараз виконував роль коня. Чим вводив хлопця у стан близький до ступору.

До скиту пустельника, за словами мого супутника, день шляху. Тож як тільки ми вибралися з болота, я запропонував йому своє плече. Не в сенсі, спертися, а осідлати. Затюканого монастирського служку від цього мало правець не вхопив. Запинаючись і червоніючи, він почав бекати, що не личить простолюдину... Але моя милість не прислухалася до його душевних мук, а просто взяла за пояс і всадовила монашка собі на загривок.

Спершу він сидів, як миша під віником, а потім звик і навіть взявся до роботи штурмана. Від чого наша швидкість пересування зросла ще більше. І десь приблизно через години півтори, Митрофан повідомив, що ми вже пройшли добру половину дороги, і за його прикидками цілком може статися, що ще до вечора будемо на місці. Що дуже добре, оскільки заблукати в пущі простіше простого. А ще — у темну пору доби, коли нечисть набирає великої сили, самітник до себе нікого не впускає і навіть ні з ким не розмовляє.

Це мені нагадало приказку, мовляв, легко бути святим у пущі і набагато важче зберегти святість у борделі. Мабуть, самітник теж її знав і, не цілком довіряючи власним силам, намагався уберегтися від зайвої спокуси. Розумно. Що характеризує людину не як героя, а як мудреця. І це саме те, що треба. Геройствувати ми й самі можемо, а ось слушна порада не завадить.

Наприклад, я все ще маю сумніви: чи правильно вчинив, передавши долю брата Альбрехта волі Господній. У тому сенсі, що нехай Сам вирішує: чи потрібен хрестоносець ще на цьому світі чи вже час перебиратися у інший вимір?

Загалом, ми видворили тевтонця на дах вежі. Залишили відро з водою та кілька хлібин. Ковбасу дбайливий чернець, зажилив, вагомо повідомивши мені і лицарю, що піст сприяє очищенню душі. Люк, що веде на дах, сам по собі був зроблений на совість. Йому ж і від дощу захищати і від талого снігу. Не кажучи вже про те, що кришка не повинна в самий невідповідний момент провалитися у когось під ногами. Та й засув відповідний. Посилений.

Тож часу у брата Альбрехта достатньо. Захоче жити, встигне з Божою допомогою перетерти мотузки раніше, ніж помре від спраги та голоду. Ну а далі, або героїчно спробує зістрибнути, або чекатиме на допомогу. Про те, що підвал затоплений, я йому не повідомив.

А там, глядиш, і наші наспіють. Якщо після розмови з ігуменом, він передасть мої слова світлому князеві, і той вирішить приєднати вежу та болото до своїх необоротних активів.

Потім Митрофан у категоричній формі зажадав від мене дозволу поховати відрубані кисті. Чому я, звичайно, не став перешкоджати. Сподіваюся, чернець, зробив усе правильно і згідно з обрядом.

— Обережніше… ваша милість! — Митрофан сіпнувся і завозився на шиї.

Замислившись, я мало не приклав його чолом об нависаючу гіляку.

— Ось ще. І не подумаю, — хмикнув. — На те ти й вершник, щоб дивитись, куди скачеш. Сиди тихо, бо скину... Далеко ще? Казав: надвечір будемо, а вже сутеніє.

— Прийшли майже, — відповів той. — За ялинником ставок невеликий, на другому березі гай березовий. У ньому брат Феофан і поставив собі хатину.

Так і виявилось. П'ять хвилин не минуло, як після густого ялинника, що ніби зчепився колючими лапами, перед нами відкрився просторий і світлий березовий гай.

«У сосновому лісі веселитися, у березовому — богу молитися. А в ялиновому — з туги удавитися. Або якось так», — спливло в пам'яті. Точно підмічено. Відчуття, немов із ув'язнення вийшов. Та не просто на волю, а до рідного дому повернувся.

Гм... Чомусь я був упевнений, що самітники живуть неодмінно в печерах, як ведмеді в барлозі, а тут невелика хатина, як половина будівельного вагончика, висаджена на величезний пень. Тільки хрестом увінчана, як капличка.

А що, цілком цікаве і тямуще рішення. Будувати хатинку на землі, при такому вологому ґрунті безглуздо. Вмить зруб згниє. Але й фундамент викопати запаришся. Не кажучи вже про те, що спробуй-но стільки каміння на нього назбирати. А в цьому випадку, тільки й праці, що весною пень від молодих пагонів очистити. Якщо не виникне бажання влаштувати собі ще й альтанку при ґанку.

Отже, не помилився я, заздалегідь записуючи самітника в мудреці. І ми прийшли за потрібною адресою.

У цей момент на порозі хатини з'явилася людська постать. Розмашисто осяяла хресним знаменням сонце, що заходило, низько вклонилася, ще раз перехрестилася і зникла всередині, потягнувши за собою дверну стулку.

Чорт! (Пробач Господи…) Невже запізнилися? Знову на дворі ночувати доведеться, ранку чекаючи. Втім, у цю шпаківню я б все одно не помістився. Перевірено. У мудрої Мари хатка куди більша була, і то бабуся мене всередину не запросила. А ось те, що важлива розмова ще на вісім-десять годин відкладеться, не тішить. Так, швидкості в середні віки не космічні, але все ж...