Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

 Олег стояв за декілька метрів від нас, дивився уважно, погляд сфокусував чітко на мені. На чоловічому обличчі читалися різноманітні емоції, від радісних до невдоволених. Дивно, бо я зазвичай не мала такого таланту, з виразу обличчя розуміти, про що думає людина. У випадку з Олегом, жіноча інтуїція чомусь підказувала, що він був такої ж думки, як і Юрко.

- Я хотів тобі одразу сказати… - сказав Юра, розвівши руками. – Поранений вимагав тільки тебе. Як бачу, поки тебе шукали, йому вже надали допомогу. – посміхнувся загадково.

 Тільки після цих слів, мій погляд пробігся тілом Олега. Жах скував розум. Оглянувши чоловіка з голови до ніг, нічого особливого не побачила. Стояв на своїх двох, обличчя цього разу чисте, а от рука... Моя увага сконцентрувалася на кінцівці. Ліва рука лежала десь під бушлатом, порожній рукав звисав донизу, демонструючи пустоту в середині. Моє серце в ту ж мить забилося набагато частіше, дике хвилювання підступило до самісінького горла, заважаючи вириватися словам. Я підскочила з колоди й підбігла до чоловіка, вхопившись за порожній рукав, стискала його пальцями, відчуваючи порожнечу.

- Що з тобою сталося?! – питала не своїм голосом, знову не втримуючи сльози, слабачка. Вся ця війна зробила мене емоційно не стабільною, як би не бажалося цей факт приховати.

- Заспокойся… - сказав тихенько, поклав долоню мені на щоку, заглянув у очі. – Вже все добре. Чому ти розхвилювалась?! – великий палець його руки стер сльозинку, яка скотилася, залишаючи тонкий вологий слід.

- Я піду, Юль… Ти теж тут дуже довго не затримуйся. – натякнув обережно Юрко. - Змерзла вже.

 Я хитнула головою у відповідь, проводжаючи поглядом. Як тільки він зник за рогом, знову прийнялася допитувати Олега.

- Що сталося, Олег?! Тебе поранило? – не втрималась, потягнула до низу замок блискавки, й побачила руку ледь не всю у бинтах, через які в деяких місцях просочувалися червоні цятки крові.

- Трішки зачепило. – всміхнувся він.

- Це трішки?! – обурилася я продовжуючи його оглядати на предмет інших травм, але дякувати Богу, нічого більше не знайшла.

 Олег взяв мене за руку та знову повів до колоди, всадовивши, теж сів поряд зі мною.

- Чому ти плакала? – як здогадався, пильний який… Не стала брехати.

- Не змінюй тему! – намагалася уникнути відповіді, не мала бажання виглядати перед ним жалюгідною та слабкою.

- Не змінюю. – всміхнувся знов, загадковий. – Їхав назад у розташування, потрапив під маленький обстріл. – пригадуючи, провів долонею по потилиці. - Один з уламків прошив автомобіль. Пощастило, відбувся тільки рукою. – підняв полагоджену кінцівку, демонструючи мені, потім сховав назад під куртку, бо на вулиці було холодно. – Переламу немає, рану зашили, скоро заживе. – підкурив цигарку, глибоко затягнувся димом, зітхнув якось приречено й знову подивився на мене. - Я хотів, щоб саме ти мене підлатала, а ти тут плачеш, як виявляється... – обережно взяв мене двома пальцями за підборіддя й розгорнув до себе обличчям. – Тебе хтось образив?! – дивився уважно, пильнуючи за зміною моїх емоцій, та відповіді не так і не дочекався. – Зізнавайся! Якщо це так, придушу покидька! Мені вистачить і одної руки щоб це зробити.

 Обережно прибрала його руку, відвернулася знову дивлячись кудись вдалечінь. Ми мовчали з декілька хвилин. Олег терпеливо чекав, дав мені час зібратися з думками, я теж розуміла, що він не відчепиться.

- Вороги прокляті мене образили, й не тільки... Серце болить за поранених хлопців, шкода, душа ниє. Скільки життів зіпсували, обірвали… - кожне слово давалося зусиллям. Злість, жах, біль, ненависть, всі ці почуття кипіли в мені. - За що нам все це? Боюсь тої ненависті, яка в мені оселилася.  - я вже не плакала, але говорила знову надто емоційно, Олег уважно слухав та мовчав, і тільки коли я закінчила й замовкла, обійняв мене здоровою рукою та притис до себе.

- Така наша доля. Ми впораємося, серденько! Навіть не сумнівайся. Великою ціною, але наша країна буде вільною, назавжди, на зло всім ворогам.

 Олег говорив тихо, але дуже впевнено, ніби бачив майбутнє. Від його голосу та впевненості мені навіть стало спокійніше. Вклала голову на велике міцне плече й ледь не вперше за час перебування тут, відчула себе в безпеці. Нехай це була лиш мить, хибне уявлення, казкове сподівання на краще з одночасним розумінням суворих й жорстоких реалій, але трохи полегшало. Розпач з нерозумінням відступили кудись далеко назад, ховаючись за великою кількістю хоробрих думок. Він допоміг мені подолати цю тимчасову слабкість, і справа була не в словах, я відчувала від нього підтримку, ніби ми знаходились десь на одній хвилі, та розуміли одне одного без слів. Таке почуття в мене виникло вперше, та навіть не розуміючи його природи, я добре усвідомлювала якийсь незрозумілий ментальний зв’язок між нами.

 Ми посиділи так ще трохи, я здавалась собі виснаженою батарейкою, яка знайшла зарядний пристрій з живленням. Олег мовчки перебирав пасма мого волосся, та дивився незрозуміло куди. Коли відчув, що я заворушилась, відпустив.

- Тобі краще? – спитав з турботою в голосі.

- Так.

- Добре. – розуміючи хитнув головою. – До поранених не можна йти в такому настрої.

- Згодна.

- Юль?! – він говорив якось не впевнено. – Я розраховую в найближчий місяць виконати своє завдання тут… - я розуміла, що він почав здалеку, здогадувалась до чого веде. – Мені не спокійно. Як вертатимусь в столицю, може поїдеш зі мною, додому?