Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рука Андрія завмерла на пів шляху. Він здивовано зиркнув на жінку.
— Мені не почулось, ти не мене кричиш?
— Кому завгодно, тільки не йому. Не нас перепрошувати, Андрію. — Пошепки повторила своє прохання йому Лада.
— Він єдиний лікар якого я знаю, який працює з такими як ви. — Виділяючи кожна слово відповів Андрій.
— Він єдиний лікар, який ледь мене в домовину не відправив. Я не довірю йому цю дівчину. — Лада потирала руки дівчини, що були бліді, немовби в мерця.
— І ти говориш мені про це тільки зараз?
Андрій підійшов до ліжка дівчини. Вона була така юна. Він як ніхто інший знав, що якщо вона не переживе перші двадцять чотири години такого процесу - вона не виживе. А тому зараз варто приймати рішення.
На його руках було безліч смертей. Однак, всі ті люди заслуговували на неї. А от вона - ні. Вона тільки починала жити. Чоловік не знав, чому вона опинилася поруч із Ладою, яке в неї було життя до цього.
Та він знав одне. Вона повинна жити!
— Я візьму її.
Він повільно наближався до дівчини, що трусилася від болю. Андрій не знав, як краще взяти її так, аби принести найменше болю.
Щось надприродне змусило чоловіка протягнути руку до її щоки. Її одразу встигла перехопити Лада. Промовляючи, що цим він нашкодить дівчині ще більше. Та він лише відмахнувся від неї.
Тяга доторкнутися до Зої затьмарила всі його думки.
Один невагомий дотик. Все всередині дівчини затамувалось. Час немов зупинився. Вона різко розплющила мокрі від сліз очі. Чим сильно налякала Ладу. Та дівчина не звертала на неї ніякої уваги.
Вся її увага, її погляд був сконцентрований на одній лише людині. Його вона бачила вперше.
Його рука різко зникла, як і відчуття спокою. Тіло знову пронизав біль.
Цього разу, вона, не стримавшись голосно закричала.
— Що це було? — Спитав Ладу її чоловік.
Та відповіді він не отримав. Жінка в німому крику стояла поруч з ними.
Вона переводила погляд з одного на іншу, намагаючись привести свої думки до купи.
— Відчуваєш її? — Прохрипіла вона.
— Так. — Все ще не відводив погляд від дівчини Андрій.
— Не може бути. — Заперечувала жінка. — Підіймай її. Хутчіше. Їй варто показати лікарю.
Андрій підняв Зою на руки. Та цього разу вона не затихла, не прийшла до тями. Дівчина смикнулась, охоплена затяжною судомою, задихаючись, втратила свідомість.
— Вона…? — Розгублено почав чоловік.
— Так. — Приречено сказала жінка. — Зрезонувала. Ти її донор, Андрію.
— Чорт.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твої очі, Валерія Оквітань», після закриття браузера.