Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Він не захоплювався боксом,

А просто бився та й усе,

Розцінювалося рефлексом

Зачепиш  Деню – все  знесе..

   Треба сказати, що з цим юнаком я познайомилася раніше, ніж стала класним керівником у 10-Б класі, де він навчався, і вчителем у школі. Знайомство вийшло більше, ніж екстравагантним.

   У той знаменний день я  влаштовувалася в школу на роботу.  Пам’ятаючи, що зустрічають по одягу, я відкопала у своєму гардеробі речі, які, як на мене, відповідали статусу  та образу вчителя: жовта блузка під горло, зовсім непрозора, і сірі широкі штани. Волосся зібрала у кінський хвіст, а на ноги взула  свої улюблені черевички   на невеличких підборах. Зав'язувалися ці  черевички ззаду товстими шнурками, на кінчиках яких висіли  залізні важкі крапельки. На нозі ці черевички виглядали  дуже елегантно, крапельки теліпалися, билися одна об одну – мило дзенькали.

Принесла директору документи, поговорила із завучем Оленою Дмитрівною, кабінет якої був на другому поверсі.   За рекомендацією все тієї ж Олени Дмитрівни отримала підручники  в бібліотеці, яка  чомусь містилася аж  на третьому поверсі. Сходи мені не сподобалися з першого  погляду. Якісь надто стрімкі як для школи й  завузькі. «Як тут діти на перервах бігають?» – подумалося мені, коли я спускалася з третього поверху. І тільки подумала, як тут же  зачепилася  правим черевиком  за шнурок  свого лівого черевика і … підручники в один бік, а я – в інший.   Точно не дорахувалася б пари ребер, якби покотилася цими  сходами, але Бог милував, бо вчасно надіслав рятівника. Я опинилася  в руках великого й сильного старшокласника. Це тоді я його не знала,  потім  дізналася  - Агєєв Денис. Денисом його мало хто в класі називав.  Більше – Деня або Боксер. Ви думаєте, це тому, що він займався боксом? Ні. Просто з питань розв’язати бійку чи посприяти появі у пари – трійки учнів школи синеньких яскравеньких  фінгалів — Денис дока.  Він жити не міг  без  мордобою. Отаке хобі у хлопця.

   Але тоді, коли він мене вправно зловив,  я просто дякувала Богові, що він послав  на допомогу такого міцного  й  вправного хлопця,  який  не тільки  зловив, але й втримав мене –  шістдесят два кілограми на всяк випадок!. Можливо, ця обставина ніколи не дозволяла мені забувати, що в цьому хлопці є щось гарне. Я відчувала необхідність й зі свого боку зробити для нього щось добре. Тоді, на сходах, він подумав, що я нова учениця, тому поводив себе зі мною  трохи фривольно. Спочатку поставив на ноги,  потім допоміг позбирати підручники й навіть мило посміхнувся, перш, ніж спитати:

-       Як звуть-то тебе,  роззява? – це були перші «привітні» слова з уст  юнака.

-       Соня… - потягла я, обмацуючи  свій зап'ясток, який почав був нити від міцної хватки рятівника.

-       Таки ти Соня. Батьки не помилилися, правильно назвали. Дивись під ноги, коли йдеш, - при цих словах  він перевів свій оцінюючий погляд на мої ноги  й присвиснув, - А не хілі у тебе ніжки!  Ладно, не губись, я  потім тебе знайду, ще побачимось - і зник.

   Я почувалася повною  ідіоткою. Такий сором залив мені щоки міцним рум’янцем, що ані вимовити, ані  прокоментувати. Та минув час, і я навчилася ходити цими крутими сходами.  Багато часу довелося витратити, щоб  відучити Агєєва від бійок.

  Кумедно  склалося, коли  директор завів мене до класу й  не встиг представити, як Агєєв  радісно протяг:

- О-о-о-, які люди, Соня-а-а, - він стояв біля  парти щасливий  від того, що  бачив мене. Я ж ховала від сорому очі.

- Не Соня, а Софія Костянтинівна, ваш педагог, -  грізно рявкнув директор і чарівна посмішка з обличчя  Агєєва зникла. Як виявилося, зникла назавжди. Він зрозумів дистанцію між учнем і вчителем, як ніхто краще. А були такі, що не зрозуміли…

   За перші три тижні відбулося  десять бійок. І всі за участі Дениса. Я просто не могла спокійно проводити  уроки. Весь час прислухалася, а чи не йде  хтось з адміністрації повідомити мені, що Агєєв  знову комусь  розмалював обличчя.  Одного разу  я сама ледве з ним не побилася.  Перевіривши солідний стос зошитів (тоді я ще не тягала їх для перевірки додому), вже  збиралася йти додому, коли глядь – біля  гаражів на протилежному  від школи  боці  вулиці мій Агєєв  свариться з якимось  дядьком. Поки я добігла, дядько  вже  борсався в калюжі, а Денис  лупцював його ногами.  На мої  вмовляння Денис не реагував. Довелося стукнути його  по спині. Тоді він  перевів  погляд на мене і вже  заніс було руку, щоб  вдарити, аж  зупинився і прогарчав:

-       Не лізьте, бо й вам можу дати…, хоч і вчителька.

-       Денис, це людина, що він тобі поганого  зробив, що ти його так б’єш?

-       Мене ця людина зробила. Це мій батя, біс його вхопив би, - і міцно стусонув по ребрах брудного чоловіка.

Я загородила  собою  потерпілого:

— Зупинись! Це злочин. Як можна бити батька?

- Такого? Можна. Не застуй. Дай  я його раз вб’ю й       більше  він не буде тут  смердіти, - очі юнака палали  такою люттю, якої я ще ніколи не бачила в нього. В цей  час  якісь  двоє  чоловіків  схопили Дениса й відтягли до    лавки. З усього видно було, що вони  знають хлопця. Я забрала Дениса в клас, а  чоловіки  викликали швидку для батька Дениса.

 Я просто приготувала чаю й дістала   печиво. Ні про що не питаючи, я дочекалася, коли Денис сам захоче розповісти мені про  те, що сталося. І він розповів:

- Він мамку б’є.  Дуже б’є. Нап’ється і  на ній зло зганяє. Вона через нього інвалідність  отримала, - тихо  почав пояснювати Денис.

- А чому зло на ній? В чому вона винна? – не стрималася я.

- Колись вона відмовилася  поїхати з ним  за кордон. Я мав народитися, лікарі мамці не дозволяли  летіти  літаком. А батя професор у нас. Тут його досліди нікому не потрібні.  От   і винуваті ми виявилися з мамкою. А тепер у нього шиза,  на старості взагалі переклинило.  Я його вб’ю, Соня Костянтинівна, - Денис так зморщився, що я  була певна, так і буде.