Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Напевно я заснула. Мені сниться батьківський дім, моя маленька, але затишна кімната, перші фотографії, зроблені купленою камерою, котрі я прикріпила на стіну.

Незрозумілий шум розвіює марево і я розплющую очі. Перші секунди не розумію де знаходжусь і хто лежить поруч. Та жорстка реальність швидко повертається.

Шум повторюється. Наче голоси. Відсторонююсь від Давида, він спить, намагаюсь його збудити, марно.

Швидко відкриваю прохід і намагаюсь вилізти на зовні. Гілку наполовину присипало снігом, і мені приходиться виповзати зі сховку. На дворі світанок. Сонце ще не зійшло, та сіре небо готується до погодного дня. Повертаюсь в сторону гори і бачу чотирьох чоловіків в яскраво червоних куртках, котрі спускаються в мою сторону.

-        Агов, ми тут! - махаю їм руками і щосили кричу.

Подих перехоплює від радості. Нас знайшли. Нарешті. Ми врятовані. Чоловіки швидко приближаються. Один говорить по телефону, чую уривки слів, він сповіщає, що ми знайдені.

-        Я ж казав, що це шарф висить, - говорить інший, і я автоматично переводжу погляд на свою мітку.

Бабусин шарф добряче припорошений снігом, та його їдючий червоний колір все одно добряче просвічується. Я швидко струшую сніг і знімаю його з дерева.

-        Якби не він, - говорить до мене один з рятувальників, підійшовши вже досить близько. - Ми б пройшли повз і повернули в іншу сторону.

-        Ви не так далеко від бази, чому ви не повернулись? - інший височенний і плечастий, роздратовано требує від мене відповіді, пронизуючи жорсткими очима. - Де хлопець?

-        Нас засипало снігом, Давид зламав ногу, іти сам не може, - починаю винувато виправдовуватись і проводжу їх до схованки.

Спочатку вони здивовано дивляться, потім опам’ятовуються і починають розгрібати гілки із снігом, щоб добратись до Давида. Я стою поруч і нервово спостерігаю. Їх троє, четвертий сповістив по телефону про пораненого і повернувся за ношами.

-        Я ногу не рухала, боялась зробити гірше, - бормочу їм, коли ті акуратно дістають хлопця на зовні і ложать на сніг.

Намагаються його розбудити, та він не реагує. Погане передчуття селиться у грудях. Я уважно вдивляюсь в його обличчя, надіючись побачити хоч якусь реакцію. Від думки, що він можливо вже помер крутиться голова і я ледь не падаю на коліна.

Рятувальники відкривають йому очі, провіряють пульс, а я з жахом очікую їх вердикту.

-        Дихає, - констатує високий, - Але без свідомості.

Я зітхаю з полегшенням.

-        Це ти вирила цю яму? - зацікавлено запитує інший, менший, з добрим виразом обличчя.

-        Почалась хуртовина і я не могла його залишити на вітрові, - тихо відповідаю.

-        Ти молодець, - він підходить до мене і добродушно хлопає по плечу. - Можливо ти врятувала йому життя.

Я ніяково киваю у відповідь. Надіюсь, з Давидом все буде гаразд.

Нас відвозять у місцеву лікарню. При вході помічаю декілька репортерів. Наше зникнення набуло розголосу. Під лавину попав син замісника відомого мера, будуть мати про що довго говорити.

На мій подив, мене ложать у платну палату. Зручне ліжко, плазма на стіні, кондиціонер. Лікарю намагаюсь сказати, що не маю фінансів її оплатити, та отримую відповідь, що не потрібно хвилюватись, все оплачено. Не знаю, хто мій меценат, але можу лише здогадуватись.

Мені міряють температуру, роблять усі необхідні аналізи. Виявляється нічого страшного, лише легке переохолодження. Медичний персонал дуже уважний, лікар, середніх років, ввічлива і говорить зі мною з посмішкою. Я всьому дивуюсь і не розумію, що відбувається.

Коли процедури всі зроблені і мене залишають в спокої, в палату влітає Дмитро. Схвильований і зашарілий, він міцно мене обіймає. Від несподіванки переводжу подих.

-        Слава Богу ти жива і здорова, - шепоче на вухо, відсторонюється і уважно всю мене оглядає. – Ми не знали, що й думати, коли ви пропали.

Так приємно чути турботу в його голосі.

-        На щастя все минулось, - втомлено говорю. М’яке ліжко і тепло розслабили моє тіло і відчуваю, як клоне на сон. – Ми потрапили під лавину.

-        Ми бачили її з лижної траси, - азартними очима дивиться Діма, згадуючи події. – Стояв такий гул. Я бачив, як дерева ворушаться, але самої лавини не було видно. Вона пронеслась збоку від траси. Ми навіть уявити не могли, що ви в тій стороні.

-        Мене туди понесло за фотографіями, Давид пішов за мною, - зітхаю, знову відчуваючи свою провину. – До речі, як він там?

Діма знизує плечима.

-        Жити буде, - відповідає і бере мене за руку. Несподіваний жест. – У нього струс мозку і подвійний перелом ноги. Зараз у нього Аліса.

-        Він опритомнів? – стурбовано допитуюсь, навіть не розумію, чому так сильно за нього хвилююсь. – Ми не могли його розбудити.

-        Зараз він у свідомості, трохи в’ялий, але після пережитого не дивно, - хлопець замовкає, погладжує мою руку і якось дивно дивиться на мене. – Я сильно хвилювався за тебе. Боявся, що вже ніколи не побачу.

Цей погляд, цей тон голосу, так він себе вів, коли ми зустрічались. Колись давно я тонула від такої його турботи, зараз це визиває підозру. Чого це раптом така увага в мою сторону? Я хмурюсь, забираю від нього руку і збираюсь вже поставити його на місце. Як раптом в палату вриваються двоє. Молода симпатична жінка з мікрофоном у руках, представляється репортеркою відомого каналу. Я відразу її впізнаю, вона часто подорожує по країні і знімає цікаві події. Позаду неї стоїть високий, худий молодий чоловік з кучерявою бородою. На плечі у нього телевізійна камера, направлена на мене.

-        Що це таке? – шоковано запитую і переводжу погляд на друга.

Той радісно посміхається, знову хапає мене за руку і підсувається ближче.

-        Тепер ти відома, - шепоче на вухо, я відчуваю його ейфорію щастя.

-        Ми хочемо взяти в вас інтерв’ю, якщо ви не проти, - ввічливо говорить жінка, вже знайомим, з передач, голосом.