Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Я опустив погляд на свої руки й побачив, що машинально поцупив цигарки Крістін Ортеґи. Я саме діставав одну з пачки. Нерви. Почуваючись дивовижно зрадженим своїм новим чохлом, я відклав пачку.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся. Річ у керуванні мікрокліматом. Багато тутешніх мап дуже чутливі до забруднення. Ви не могли цього знати.

Їй якимось чином вдалося вимовити це так, ніби до цього не додумався б лише цілковитий йолоп. Я відчув, що втрачаю контроль над опитуванням.

— Чому поліціянти…

— Спитайте в них, — вона повернулася до мене спиною й відійшла, наче приймаючи рішення. — Скільки вам років, пане Ковач?

— Суб’єктивно? Сорок один. На Світі Гарлана роки трохи довші, ніж тут, але це мало що значить.

— А об’єктивно? — запитала вона, перекривляючи мій тон.

— Я провів близько століття в резервуарі. Тоді частенько збиваються з ліку.

Тут я збрехав. Я знав кожен термін, який провів на зберіганні, з точністю до дня. Якось уночі я порахував загальну тривалість, і тепер ця цифра мене переслідувала. Я додавав ще щоразу, коли знову сідав.

— Як же самотньо вам має бути тепер.

Я зітхнув і повернувся, щоб оглянути найближчий стелаж із мапами. Кожна зі згорнутих мап мала ярлик. Умовні позначення були археологічні. Малий Сирт, треті розкопки, східна частина. Бредбері, руїни аборигенів. Я заходився витягувати один зі згортків.

— Пані Банкрофт, про моє самопочуття тут не йдеться. Чи можете ви згадати якусь причину, з якої ваш чоловік міг спробувати вбити себе?

Вона накинулася на мене, ледве я договорив; її обличчя спотворив гнів.

— Мій чоловік себе не вбивав, — крижаним тоном сказала вона.

— Ви, здається, дуже в цьому впевнені, — я відірвав погляд від мапи й усміхнувся. — Ну, як на людину, яка тоді спала.

— Поверніть її на місце, — скрикнула вона й пішла на мене. — Ви й гадки не маєте, яка цінна…

Коли я засунув мапу назад на стелаж, вона різко зупинилася й зусиллям волі змусила себе не шарітися.

— Ви намагаєтеся мене розізлити, пане Ковач?

— Я просто намагаюся привернути до себе увагу.

Секунди зо дві ми дивилися одне на одного. Пані Банкрофт опустила погляд.

— Я ж вам казала: коли це сталося, я спала. Що ще я можу сказати?

— Куди ваш чоловік поїхав того вечора?

Вона закусила губу.

— Напевне не знаю. Того дня він їздив до Осаки, на зустріч.

— Осака — це де?

Вона здивовано поглянула на мене.

— Я нетутешній, — терпляче пояснив я.

— Осака — це в Японії. Я думала…

— Так, Світ Гарлана було заселено японським кейрецу[2] з робітниками зі Східної Європи. Це було давно, і мене тоді не було.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся. Ви, мабуть, теж мало що знаєте про те, чим займалися ваші предки три століття тому.

Я зупинився. Пані Банкрофт якось дивно на мене дивилася. Секунду по тому до мене дійшов сенс власних слів. Завантаження брало своє. Невдовзі мені треба буде поспати, поки я не бовкнув чи не утнув якоїсь страшної дурниці.

— Мені і є понад триста років, пане Ковач, — на її вустах грала усмішка. Вона швидко, так само швидко, як пірнає пляшкоспин, повернула собі перевагу. — Зовнішність оманлива. Це моє одинадцяте тіло.

Судячи з того, як вона трималася, мені слід було до неї придивитися. Я побіжно оглянув її слов’янські вилиці, опустив погляд на зону декольте, а тоді — на вигин її стегон, на приховані лінії її литок, водночас удаючи відстороненість, на яку не мали права ні я сам, ні мій нещодавно пробуджений чохол.

— Дуже гарне. Трохи замолоде як на мій смак, але я вже казав, що я нетутешній. Може, повернемося до вашого чоловіка? Удень він був ув Осаці, але повернувся. Гадаю, він не подався туди фізично.

— Авжеж, ні. У нього там перехідний клон у льоду. Він мав повернутися того вечора десь о шостій, але…

— Що?

Вона трохи змінила позу й розкрила переді мною долоню. У мене склалося враження, ніби вона опановує себе зусиллям волі.

— Ну, він спізнювався. Лоренс часто затримується допізна, уклавши якусь угоду.

— І ніхто гадки не має, куди він поїхав із цієї нагоди? Наприклад, Кертіс?

Напруження так і залишилося на її обличчі, схоже на вивітрене каміння під тонкою сніговою накидкою.

— Він не посилав по Кертіса. Гадаю, він узяв таксі на станції зачохлення. Я йому не сторож, пане Ковач.

— Ця зустріч була вкрай важлива? Та, що відбулася в Осаці?

— Ой… ні, не думаю. Ми про неї говорили. Він, звісно, цього не пам’ятає, але ми переглядали контракти, і він уже досить давно заніс її до свого графіка. Такий собі морський забудовник «Пасіфікон», розташований в Японії. Поновлення оренди й таке інше. Зазвичай цим займаються в Бей-Сіті, але виникла потреба в позачерговому засіданні оцінювачів, а такими речами завжди найкраще займатися безпосередньо біля джерела.

Я глибокодумно кивнув, поняття зеленого не маючи, хто такий оцінювач морської забудови. Помітив, що напруження пані Банкрофт начебто спадає.

— Усе як завжди, еге ж?

— Так, гадаю, що так, — вона втомлено всміхнулася. — Пане Ковач, я впевнена, що поліція має записи з цією інформацією.

— Я теж у цьому певен, пані Банкрофт. Але в них немає жодної причини ділитися цим зі мною. У мене тут жодних повноважень.

— Мені здалося, що коли ви прибули, то доволі приязно з ними спілкувалися, — в їх голосі раптом з’явилася злоба. Я пильно дивився на неї, поки вона не опустила погляду. — Хай там як, а я впевнена, що Лоренс може роздобути для вас усе, що вам потрібно.

Тут нескоро можна було чогось добитися. Я дав задній хід.

— Можливо, мені краще обговорити це з ним, — я обвів поглядом штурманську. — Стільки мап. Як давно ви їх колекціонуєте?

Пані Банкрофт, напевно, відчула, що опитування добігає кінця, бо напруга вилилася з неї, як нафта з тріснутого відстійника.

— Більшу частину свого життя, — сказала вона. — Поки Лоренс дивився на зорі, дехто з нас не відводив очей від землі.

Чомусь мені згадався телескоп, покинутий на Банкрофтовій веранді. Я уявив собі його самотній незграбний силует на тлі вечірнього неба, мовчазне свідчення про минулі часи та одержимості й нікому не потрібну реліквію. Я згадав, як апарат скрипнув і розвернувся, коли я його ненароком штовхнув, залишаючись вірним програмі, якій, можливо, вже кілька століть, і на мить пробудившись так само, як співошпиль у коридорі, коли його торкнулася пані Банкрофт.

Давність.

Вона раптом оточила мене звідусіль із наглим задушливим тиском; її