Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Ельф хмикнув. Не бажає Табаді віддавати в жадібні руки Старших Будинків таку незвичну особистість, боїться, що вони намагатимуться використати його з метою захоплення чужих земель, володінь та влади. Дзеркало якщо й захоче влади, то виключно для себе. Це трапляється дуже рідко, дзеркала трохи ліниві, але якщо трапляється, кращого володаря важко знайти. Не тому, що він страшенно розумний, відданий і сильний. Через вроджені лінощі. Дзеркала шукають людей, на яких можна перекласти частину своїх обов'язків. І знаходять, відданих їм до мозку кісток. Дзеркала не лише відображають, вони частково поглинають, тому приховати від них свою справжню суть неможливо, навіть тоді, коли вони нічого не знають про свій дар. Намагатися їх обдурити собі дорожче. Рано чи пізно все одно розберуться і тоді почнуть мстити, наплювавши на вигоди та можливості.

Табаді завжди вмів поводитися з дзеркалами, інакше вони не збігалися б під його крило, не виконували його дрібних доручень і не обіцяли виконати одне прохання. Його не дарма вважали мудрим, хоча справжньою його доблестю було не бути надмірно жадібним, він не хапався за речі, які не мав сили втримати. Вони самі залишалися поруч із ним. Напевно, від несподіванки та цікавості.

— Мене тут немає, — сказав Ярослав, заплющивши очі. — Я сплю. У гуртожитку. У китайців. В Одесі. Напився, а тепер сплю. Коли прокинуся, обов'язково попрошу у когось із дівчат сонник. Хоча, навряд чи там щось написано про дивних магів та ельфа із зовнішністю худорлявого байкера. А якщо почне смердіти смаженим оселедцем, значить, мене за для різноманітності понесло до корейців. Цікаво, чому мене в неосудному стані завжди тягне ближче до представників сходу і чому вони мене не женуть?

Очі він відкрив, переконався, що самонавіювання не допомогло, і глибоко вдихнув, як перед відповіддю на каверзне запитання викладача. Йому завжди здавалося, що глибокий вдих допомагає прочистити мозок. Неначе все зайве вимітає. На цей раз не допомогло. Гідних думок так і не з'явилося.

— Ти маєш знати, що ти таке, — сказав Табаді, ніби не чув жодного слова зі сказаного Ярославом. І посміхнувся, знову посміхнувся.

— Я візьму його в учні, — задумливо промовив ельф.

— Я щасливий, — сказав Ярослав. Навіть голову схилив, мовляв, така честь для мене, навіть мріяти не наважувався.

— Знайомтеся. А мені час, у мене теж учні є і їх багато, — сказав Табаді і почав відступ з ворожої території. Він небезпідставно підозрював, що зараз і Ярослав, і Ярен на нього злі.

Обидва спостерігали за його відступом, поки наймудріший не зник за рогом. Потім дивилися один на одного.

— Мене звуть, Ярен Сільхе, — урочисто представився ельф. — Я давно не належу жодному з існуючих Будинків і не бажаю належати. Я майстер-мечник, навчаю талановитих студентів поводженню зі зброєю. Я коваль, у мене немає вогню, але я вмію з ним поводитися. Я дзеркало.

— Я Ярослав Порхоменко. Я незграбний. Я невдачливий. Я клінічний ідіот, бо мене ні перше, ні друге не засмучує і не може змусити щось поміняти у моєму житті, — продовжив церемонію знайомства Ярослав. — Я навіть на тай-дзи ходив не для того, щоб позбутися незграбності, мені здалося, що це гарно.

Ельф його розчарував. Неправильний ельф якийсь. Ні тобі романтики, ні піднесених промов. Ще й зуби вишкіряє. А взагалі дуже схожий на Тріску, нелюдимого одногрупника, худючого, злостивого по ділу і не по ділу, дуже талановитого художника і посереднього поета, упертого як баран, який побачив нові ворота. Тріска намагався покласти свої вірші на музику, пропускав половину лекцій через свої вічні підробітки і надто часто знаходив охочих набити йому пику. Неприємна особистість. Така, за ідеєю, не повинна подобатися нікому. Натомість Тріска подобався всім. По ньому сохли дівчата, йому все прощали викладачі, а хлопці чомусь вважали своїм другом, навіть після чергового мордобиття, не змінюючи цього переконання.

— Тай-дзи? — зацікавився ельф.

— Тай-дзи чиань, або тай-цзи, або тай-дзі по-різному перекладають. Китайська гімнастика, — пояснив Ярослав, наче ельф знав, хто такі китайці. — Просто гарні рухи. Ладане вважає, що дивні. Хоча, наскільки мені відомо, якщо їх робити трохи швидше, то цілком можуть зійти за якесь бойове мистецтво. Власне, вони і є частиною бойового мистецтва, якесь відгалуження ушу, на мою думку, або кун-фу. Загалом, не пам'ятаю. Пашка казав, що рибами можна не напружуючись зламати руку. Щоправда, він не пробував.

— Добре, — сказав ельф. — За це й чіплятимемося.

Ярослав запідозрив, що знову знайшов на свою голову зайві неприємності, причому, виключно через свій довгий язик. Ельф йому категорично не подобався, а інших кандидатів на роль вчителя щось не спостерігалося.

— Ти хочеш мене вчити на воїна? Не на мага?

— Хіба одне іншому може стати на заваді? — лагідно спитав ельф.

— Звідки мені знати. Ладане та Сан вчать плетіння. Їх аж ніяк не можна причепити до гімнастики. Дивляться в порожнечу і бачать щось мені невідоме, іноді щось бурмочуть чи розмахують руками. У дуже поодиноких випадках це невідоме перетворюється на матеріальні предмети, ігноруючи закон збереження енергії. Хоча, щодо останнього я не впевнений. Можливо, вони просто беруть цю енергію десь не в цьому світі.

— Я не буду вчити тебе плетінням, — відмахнувся від міркувань Ярослава ельф. — У тебе немає основи, необхідних знань, уміння відчувати, втратимо надто багато часу на їх вивчення. Основам з дитинства вчать, навчити дорослу людину набагато складніше. А вони тобі не дуже й потрібні, швидше завадить, — ельф задумливо глянув крізь Ярослава і чомусь там посміхнувся. — Я навчу тебе творити та бачити, — вирішив він. — Тобі вдасться цьому навчити. Велика рідкість. Це вміння складніше за плетіння, підвладне небагатьом і залежить від особистості мага в тій же мірі, що плетіння. Але ти не маєш основи. Тебе не вчили батьки бачити справжній світ. Тому, у твоєму випадку шлях творця буде простіше, ніж шлях майстра. Майстрам потрібен готовий матеріал, із якого можна щось зробити. Творцям вистачає споконвічного хаосу, який ще не встиг набути навіть тіні форми.