Читати книгу - "Ліс таємниць"

— Здається, вам треба вийти, — нарешті нявкнула вона до двох молоденьких Річкових киць. — Давайте, геть звідси. Ти теж, — кинула старійшина Сіросмугові. — Я поговорю лише з Вогнесердом. Він, бачу, єдиний, кому це справді варто знати.

Вогнесерд прикусив язика, щоб не заперечити. Якщо він наполягатиме, щоб Сіросмуг залишився, Річкова старійшина може взагалі відмовитись говорити. Він глянув на друга і побачив у його очах відображення власного збентеження. Що такого мала сказати Сіротоня, що навіть її власний Клан не мав цього чути? Вогнесерд здригнувся, хоча холодно не було. Інстинкт підказував йому, що тут прихована таємниця, темна, як тінь від воронячого крила. Але якщо це була таємниця Річкового Клану, він не розумів, до чого тут Клан Громовий.

Судячи з поглядів, якими обмінялися Срібнострумка і Мрячконіжка, вони були збентежені не менше за Громових вояків. Але кицьки не сказали наперекір ані слова.

— Ми зачекаємо біля мосту Двоногів, — нявкнула Срібнострумка.

— Нема потреби, — нетерпляче шикнула Сіротоня. — Я, можливо, стара, але ж не безпорадна. Сама знайду дорогу додому.

Срібнострумка знизала плечима, й обидві Річкові киці вийшли з кущів у супроводі Сіросмуга.

Сіротоня сиділа мовчки, аж поки запах котів, які оце вийшли, не послабшав.

— Отож, — почала вона, — Мрячконіжка казала тобі, що я її мати, її та Каменешуба?

— Казала, — Вогнесерд уже не нервував так, як спершу. Зараз це відчуття заступила повага до старезної ворожої королеви. Він відчув мудрість під покровом її крутого норову.

— Що ж, — прогарчала кішка, — Мрячконіжка помиляється. Я їй не мати. — Вогнесерд роззявив рота, готовий заговорити, але вона вже провадила далі. — Я доглядала їх з дитинства, але не я їх народила. Мрячконіжку та Каменешуба мені приніс Дубосерд посеред гололисту, коли їм було всього по кілька днів.

— Але звідки Дубосерд дістав цих кошенят? — не стримався Вогнесерд.

Сіротоня примружила очі.

— Він сказав мені, що знайшов їх у лісі, що малих, мовляв, покинули якісь волоцюги, — нявкнула вона. — Але ж я не дурна, та й ніс у мене завжди працював добре. Кошенята пахли лісом, так, але під цим запахом був іще один. Запах Громового Клану.

Розділ 6

— Що? — Вогнесерд був настільки приголомшений, що заледве здобувся на слово. — То ти кажеш, що Мрячконіжка і Каменешуб родом із Громового Клану?

— Так, — Сіротоня кілька разів лизнула свої груди. — Саме це я тобі й кажу.

Вогнесерд просто сторопів.

— То Дубосерд їх викрав? — запитав він.

Сіротоня наїжачилась і закопилила губи у вищирі.

— Дубосерд був шляхетним вояком. Він би ніколи не опустився до крадіжки кошенят!

— Пробач, — стривожившись, Вогнесерд припав до землі та прищулив вуха. — Я ж не хотів… У це просто дуже важко повірити!

Сіротоня пирхнула, однак поступово заспокоїлась. Вогнесерд і досі не міг усвідомити того, що він щойно почув. Якщо Дубосерд не крав кошенят, можливо, якісь волоцюги забрали їх із Громового табору. Але навіщо? І чому вони так швидко покинули малих, поки з їхнього хутра ще навіть не стерся запах Клану?

— Тоді. якщо вони були кошенятами Громового Клану, чому ти їх гледіла? — нарешті здобувся на слово Вогнесерд. Який Клан із власної волі візьме до себе ворожих кошенят, тим паче у пору, коли здобичі й так обмаль?

Сіротоня знизала плечима.

— Бо мене попросив Дубосерд. Він у той час, можливо, ще не був воєводою, але всі знали його як доброго молодого вояка. Я сама тоді якраз привела кошенят. На жаль, усі вони, крім одного, померли під час холоднечі. У мене було вдосталь молока, а ті маленькі бідолашки без мене й до світанку б не дожили. До того ж їхній запах Громового Клану невдовзі зник, — правила Річкова старійшина. — Так, Дубосерд не сказав мені правди про те, звідки вони взялися. Але я достатньо його поважала, щоб і не розпитувати про це. Завдяки нам із Дубосердом кошенята виросли сильними. Зараз вони чудові вояки — і тут слід віддати належне їхньому рідному Клану.

— А Мрячконіжка і Каменешуб про це знають? — запитав Вогнесерд.

— Тепер слухай сюди, — зітхнула Сіротоня. — Мрячконіжка і Каменешуб нічого не знають. І якщо раптом ти скажеш їм про це, я вирву твою печінку та згодую її галичі.

Стара кішка витягла голову вперед і закопилила губи, оголивши ікла. Незважаючи на її вік, Вогнесерд здригнувся.

— Вони ніколи не сумнівалися в тому, що я їхня мати, — прогарчала Сіротоня. — Мені навіть подобається думати, що вони трошки схожі на мене.

Поки вона говорила, Вогнесерд відчув, як щось зворухнулося в його пам’яті. Наче порух опалого листочка, який зраджує мишу, що ховається під ним. Йому здалося, ніби сказане щойно Сіротонею має для нього якесь глибше значення. Та щойно Вогнесерд спробував піймати цю думку за хвіст, як вона негайно вислизнула.

— Мрячконіжка та Каменешуб завжди були віддані Річковому Клану, — продовжувала Сіротоня. — І я б не хотіла, щоб ця відданість похитнулася. До мене долинали чутки про тебе, Вогнесерде. Я знаю, що ти був кицюнею. Тож ти краще за будь-кого зрозумієш, як це — гріти кожну лапу в іншому кублі.

Вогнесерд знав, що ніколи не допустить цього. Жоден кіт не повинен страждати від непевності, яка зараз мучить його самого, — від того, що він не цілковито належить своєму Кланові.

— Я обіцяю, що ніколи їм не розповім, — спокійно нявкнув вояк. — Присягаюся Зорекланом.

Стара кицька розслабилася і потяглася, розчепіривши передні лапи й високо піднявши крижі.

— Я вірю твоєму слову, Вогнесерде, — відповіла вона. — Не знаю, чи чимось допомогла тобі. Хоча це може пояснити, чому Дубосерд не міг дозволити Громовому коту заподіяти шкоду Мрячконіжці чи Каменешубу. Він казав, що не знає, звідки вони взялися. Але, звісно, Дубосерд мав відчути запах Громового Клану, як і я. І поки ці діти нічого не знають, вони будуть віддані лише Річковому Клану.

— Я дуже тобі вдячний, — промуркотів Вогнесерд, намагаючись говорити якомога шанобливіше. — Не знаю, що це все означає принаймні у поєднанні з тим, що вже вдалося з’ясувати. Але я впевнений: це дуже важливо для обох наших Кланів.

— Може, й так, — нявкнула Сіротоня і насупилась. — Але зараз, коли я вже все розповіла, тобі варто залишити наші угіддя.

— Звісно, — нявкнув Вогнесерд. — Ти й не помітиш, що ми тут були. І, Сіротоню… — він затримався, перш ніж вилізти з-під куща, і