Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

Чотири дні Небель прожив у глибокому відчаї. На що він міг сподіватися після того, що сталося? П’ятого дня, надвечір, він отримав записку:

«Октавіо, Лідія серйозно хвора, і тільки ваша присутність могла б її заспокоїти.

Марія С. де Аррісабалага»

Без сумніву, то були хитрощі. Та якщо Лідія насправді…

Він пішов туди того самого вечора, і мати дівчини прийняла його зі стриманістю, яка здивувала Небеля: без надмірної сердечності, ані подоби грішниці, яка розкаялася.

— Якщо ви хочете її бачити…

Небель увійшов разом із матір’ю і побачив свою обожнювану кохану в ліжку. Підібгані ноги, обличчя, що світилося тією свіжістю без пудри, яка буває тільки в чотирнадцять років.

Він сів біля неї, і мати марно чекала, що вони щось скажуть одне одному; вони лишень дивились одне на одного й усміхалися.

Раптом Небель відчув, що вони залишилися самі, і уявлення про матір стало чітким: «Вона пішла геть, аби в екстазі від свого знову віднайденого кохання я втратив голову й через це шлюб став вимушеним». Ta за ці чверть години кінцевої насолоди, яку йому пропонували авансом і задарма в обмін на зобов’язання одружитися, вісімнадцятирічний юнак відчув — як тоді, коли вона прихилилася до стіни, — нічим незаплямовану насолоду чистого кохання в ореолі поетичної ідилії.

Тільки Небель міг сказати, яким великим було його віднайдене після катастрофи щастя. Також він забув матері вибух лихослів’я, люте бажання образити тих, хто на це не заслуговує. Однак твердо вирішив усунути матір з їхнього життя, щойно вони поберуться. Спогад про його ніжну й чисту наречену, яка усміхалася на ліжку, край якого оголився для нього, обіцяв повну насолоду, з якої Небель не викрав наперед ані найменшого діаманта.

Наступного вечора, прийшовши до Аррісабалаги, Небель застав дім темним. Служниця нескоро прочинила вікно:

— Паній нема.

— Кудись пішли? — запитав він здивовано.

— Ні, вони вертаються в Монтевідео… Поїхали в Сальто, аби заночувати на борту.

— Ах! — пробурмотів нажаханий Небель. Але у ньому ще жевріла надія. — А доктор? Я можу з ним поговорити?

— Його немає, після обіду він пішов у клуб…

Знову залишившись сам на темній вулиці, Небель у смертельній зневірі підняв і опустив руки. Усьому кінець! Його щастю, його віднайденій напередодні радості! Її знову втрачено й назавжди! Він здогадувався, що цього разу порятунку не буде. Нерви в матері розігрались, як клавіші, і він уже нічим не міг зарадити.

Він дійшов до рогу вулиці й звідти, спинившись під ліхтарем, тупо видивився на рожевий дім. Обійшов квартал і знову спинився під ліхтарем. Ніколи, більше ніколи!

Це тривало до пів на дванадцяту ночі. Урешті він пішов додому і зарядив револьвер. Проте один спогад його зупинив: кілька місяців тому він пообіцяв одному німецькому кресляреві, що перед тим, як накласти на себе руки (Небель був підлітком), навідається до нього. Зі старим вояком армії Вільгельма його поєднувала жива дружба, заснована на довгих філософських бесідах.

Назавтра спозаранку Небель стукав у двері його вбогої кімнати. Вираз його обличчя був цілком красномовний.

— Прийшла пора? — по-батьківськи спитав його друг, міцно потиснувши руку.

— Тс! Хоч як крути! — відказав хлопець, дивлячись убік.

Тоді кресляр із цілковитим спокоєм оповів йому свою любовну драму.

— Іди додому, — врешті сказав він, — і якщо об одинадцятій не передумаєш, вертайся: поснідаємо разом. А тоді роби, що хочеш. Обіцяєш?

— Обіцяю, — відповів Небель і своєю чергою міцно потиснув йому руку, мало не заплакавши.

Удома його чекала картка від Лідії.

«Любий мій Октавіо! Мій відчай не може бути більшим, але мама побачила, що коли ми поберемося, на мене чекатимуть великі страждання, і я, як і вона, зрозуміла, що нам ліпше розстатися, присягаюсь, що ніколи тебе не забуду.

Твоя Лідія»

— От як це мало бути! — вигукнув юнак, із переляком дивлячись у дзеркало на своє пополотніле обличчя. — Це мати змусила її написати, мати і її прокляте божевілля! Лідія тільки й могла що написати це, і бідна дівчинка, доведена до розпачу, виплакала в листі всю свою любов. Ах, якби я міг її колись побачити, розказати їй, як я її любив, як люблю її зараз, мою ясочку!..

Тремтячи, він підійшов до нічного столика й узяв револьвер, та згадав свою нову обіцянку й довго стояв, уперто відчищаючи нігтем якусь цятку на барабані.

Осінь

Якось в Буенос-Айресі, коли Небель сів у трамвай, вагон не рушав з місця довше, ніж звикло, і Небель, який узявся читати, врешті оглянувся. Поміж сидіннями важким і повільним кроком пробиралася якась жінка. Кинувши побіжний погляд на незграбу, Небель знову повернувся до читання. Сівши поруч із ним, дама уважно глянула на сусіда. Небель, хоча й відчував на собі час від часу чужий погляд, продовжував читати; та врешті йому це надокучило, і він підвів здивоване обличчя.

— Я так і думала, що це ви, — вигукнула дама, — хоча й сумнівалася… Ви мене не пам’ятаєте, еге ж?

— Пам’ятаю, — відказав Небель, округливши очі. — Пані Аррісабалага…

Вона помітила його здивування й усміхнулась із виразом старої куртизанки, яка й досі намагається сподобатися юнакові.

Від жінки, яку Небель знав одинадцять років тому, залишилися тільки очі, хоча й запалі та згаслі. Жовта цера із зеленкуватим відтінком зсохлась, пішовши курними зморшками. Вилиці тепер випирали, а за як завжди пухлими губами ховалися попсуті зуби. Було видно, як у цьому змарнілому тілі по виснажених нервах і розбухлих артеріях циркулює морфій, перетворивши на скелет розкішну жінку, яка колись, сидячи обіч нього, гортала «Illustration».

— Я добряче постаріла… Та й хвора, нирки болять… А ви, — додала вона, дивлячись на нього з ніжністю, — усе такий самий! Адже вам нема ще й тридцяти… Лідія також не змінилася.

Небель підвів очі.

— Вона незаміжня?

— Так… Як вона зрадіє, коли я їй розкажу! Чому б не потішити бідолашну? Може, навідаєтеся до нас?

— З приємністю, — прошепотів Небель.

— Так, приходьте якнайшвидше, ви ж знаєте, ким ми були для вас… Так от: проспект Боедо, 1483, квартира 14. Наші обставини такі скрутні…

— Ох! — запротестував він і підвівся, аби вийти. Пообіцяв зайти до них найближчим часом.

Через дванадцять днів Небель мусив повертатися на цукровий завод і перед тим хотів виконати свою обіцянку. Він пішов туди, в убоге помешкання на околиці. Його прийняла пані Аррісабалага, поки Лідія трохи прибиралася.

— Одинадцять років! — знову зауважила мати. — Як біжить час! Ви вже могли мати з Лідією купу дітей!