Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Наступні два дні були поганими. У нас лишалося лише шістдесят сантимів, половину з яких ми витратили на фунт хліба й трохи часнику до нього. Важливо натирати хліб часником, оскільки тоді післясмак тримається довше і дає оманливе відчуття, наче ти нещодавно поїв. Ми сиділи майже весь той день у «Жарден де Плант[87]». Борис жбурляв камінням у ручних голубів, але жодного разу не влучив, а потім ми на зворотах конвертів складали обідні меню. Ми були надто голодні, щоб бодай намагатися думати про щось, окрім їжі. Я пам'ятаю меню, яке Борис тоді склав для себе: дюжина устриць, борщ (червоний буряковий суп, присмачений сметаною), лангусти, курча еп casserole[88], яловичина з тушкованими сливами, молода картопля, салат, пудинг з нирковим жиром і сиром «Рокфор», літр бургундського і якогось витриманого бренді. Борисів смак щодо їжі був інтернаціональним. Згодом, коли ми стали заможними, я мав нагоду спостерігати, як він легко з'їдає меню приблизно такого ж об'єму.

Коли наші гроші скінчилися, я перестав шукати роботу й голодував ще один день. Я не вірив, що «Оберж де Жеан Коттар» справді відкриється, і не бачив інших варіантів, але був надто ледачий, щоб зайнятися чимось, окрім як лежати в ліжку. Аж раптом доля нам усміхнулася. Вночі, близько десятої години, я почув нетерплячі крики з вулиці. Я підвівся й підійшов до вікна. Там стояв Борис, розмахуючи костуром і сяючи. Перш ніж заговорити, він витяг м'ятий буханець з кишені й жбурнув його мені.

— Mon аті, топ cher аті[89], ми врятовані! Тобі так не здається?

— Невже ти знайшов роботу?

— У «Готелі X» біля площі де ля Конкорд — п'ять сотень франків на місяць і їжа. Я там сьогодні працював. Боже, як я нажерся!

Після десяти чи дванадцяти годин роботи, з кульгавою ногою, його першою думкою було прийти до мого готелю й повідомити хороші новини! Ба більше, він сказав чекати на нього у Тюїльрі[90] наступного дня в обід на випадок, якщо йому вдасться вкрасти для мене трохи їжі. У домовлений час я зустрів Бориса, сидячи на лавці. Він розстебнув жилетку і дістав великий розчавлений газетний пакунок. Там було трохи яловичих фрикадельок, клинець сиру «Камамбер», хліб і еклер — усе це зліплене докупи.

— Voilà[91]! — сказав Борис. — Це все, що я зміг для тебе винести. Швейцар — ще та шельма.

Їсти з газети на лавці, особливо в Тюїльрі, де зазвичай купа гарненьких дівчат, не заведено, але я був надто голодний, щоб цим перейматися. Після того, як я доїв, Борис пояснив, що працює в кафетерії готелю — в Англії це називають буфетом. Як я зрозумів, кафетерій був у готелі найменш престижним місцем, і тим більше для колишнього офіціанта, але до відкриття «Оберж де Жеан Коттар» цілком годилося. Тим часом я мав щодня чекати на Бориса в Тюїльрі, куди він приноситиме стільки їжі, скільки зможе поцупити. Так тривало три дні, я виживав тільки завдяки цій краденій їжі. Тоді неприємності нарешті закінчилися, оскільки один з плонжерів «Готелю X» звільнився і за рекомендацією Бориса цю роботу віддали мені.

Розділ 10

«Готель X[92]» був просторим, величним будинком з класичним фасадом. Вхід для обслуги — маленький, темний, подібний на щурячу нору — розташовувався збоку. Я прибув до кварталу о сьомій ранку. Вервечка чоловіків у засмальцьованих штанях поквапом тяглася досередини, де їх перевіряв швейцар, що сидів у маленькому кабінеті. Я чекав, аж доки не з'явився chef du personnel — щось на зразок помічника адміністратора — й не почав мене розпитувати. Це був італієць з круглим блідим обличчям, виснажений від надмірної праці. Він запитав, чи є в мене досвід роботи посудомийником, і я відповів, що так. Він глянув на мої руки й зрозумів, що це брехня, але почувши, що я англієць, змінив тон і найняв мене.

— Ми шукали когось, з ким би можна було практикувати англійську, — сказав він. — Усі наші клієнти американці, а ми англійською знаємо тільки ***[93] — тут він сказав слово, яке хлопчаки пишуть у Лондоні на стінах. — Ти можеш бути корисним. Спускайся.

Він повів мене вниз гвинтовими сходами у вузький коридор глибоко під землею, такий низький, що часом я мусив пригинатися. Там було задушливо жарко й дуже темно — світились лише тьмяні жовті лампочки, вмонтовані на відстані кількох ярдів одна від одної. Здавалося, що там милі лабіринтів, — насправді, мабуть, було всього кількасот ярдів[94], — і це все дивним чином нагадувало нижні палуби лайнера. Тут теж було задушливо й тісно, витали теплі випари їжі, лунало таке ж дзижчання й гудіння (від кухонних печей), як від двигунів. Ми проходили повз двері, звідки іноді долинали крики й прокльони, іноді блискотіло червоним полум'я, а одного разу війнув протяг з морозильної камери. Доки ми йшли, щось сильно гупнуло мене по спині. Це була стофунтова крижана брила, яку ніс вантажник у блакитному фартусі. За ним ішов хлопець із великим шматком телятини на плечі, його щока впиралася у вогку, губчасту плоть. Вони відштовхнули мене вбік з криком «Range-toi, idiot[95]!» і поквапилися далі. На стіні під однією з ламп хтось дуже акуратним почерком написав: «Легше знайти безхмарне небо взимку, ніж незайманку в „Готелі X“». Це було дивне місце.

Один з проходів відгалужувався у пральню, де стара жінка з обличчям мумії видала мені блакитний фартух і стос кухонних рушників. Тоді chef du personnel відвів мене до маленької підземної комірчини — підвалу під підвалом, — де стояли раковина й кілька газових плит. Там було надто низько, щоб я міг нормально випростатися, а температура сягала десь 110 градусів за Фаренгейтом[96]. Chef du personnel пояснив, що моя робота — приносити страви для старших готельних працівників, які їли в невеликій їдальні нагорі, прибирати їхні кімнати й мити за ними посуд. Коли він пішов, навіжений офіціант, теж італієць, просунув свою патлату голову в отвір дверей і подивився на мене.

— Ти англієць? — запитав він. — Добре. Тут заправляю я, тож якщо працюватимеш добре, — він жестом показав, як п'є з пляшки, й гучно сіпнув. — А якщо ні, — він