Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

вже давно прослуховували, вони все чули. Труді допнеться свого: ми всі сядемо разом. «Малюки за ґратами» були надто довгою документалкою на радіо, котру я слухав якось пополудні. Засудженим убивцям у Штатах, матерям із грудними дітьми, дозволили виховувати немовлят у своїх камерах. Це було представлено як прогресивне новозаведення. Але я пам’ятаю, як думав: ці малюки нічим не завинили. Випустіть їх! Аякже. Тільки в Америці.

— Я піду.

Він встає і йде до відеодомофона на іншому кінці кімнати, на стіні біля кухонних дверей. Вдивляється в екран.

— Це твій чоловік, — каже він тупо.

— Господи, — мати замовкає, щоб зібрати докупи думки. — Немає сенсу вдавати, що мене нема. Ти краще сховайся десь. У пральні. Він ніколи...

— З ним іще хтось. Жінка. Молода жінка. Досить симпатична, я би сказав.

Ізнову мовчанка. Дзвоник тенькає ще раз. Довше.

Материн голос рівний, хоч і напружений:

— У такому разі піди та впусти їх. Але, Клоде, любий. Будь ласка, прибери ту пляшку з гліколем.

Сім

Деякі митці пера чи пензля, як ненароджені немовлята, розквітають у замкненому просторі, їхні вузькі теми можуть декого спантеличити або розчарувати. Залицяння серед шляхти вісімнадцятого століття, життя під парусом, говорющі кролики, скульптурні зайці, гладкі люди (олією), портрети собак, портрети коней, портрети аристократів, оголена натура в розслаблених позах, мільйони сцен Різдва, Розп’яття, Успіння, вази фруктів, вази квітів. І голландські й хліб і твердий сир із ножем збоку чи без ножа. Дехто цілком присвячує себе тому, щоб описати у прозі самих себе. Так само в науці: одні віддають своє життя албанському равликові, інші — вірусові. Дарвін вісім років віддав вусоногим ракам. А на мудрому схилі віку — дощовим черв’якам. Бозон Гіґза, манюсінька штучка, либонь, навіть не штучка, — був ділом життя для тисяч людей. Бути ув’язненим у горіховій шкаралупці, бачити світ у двох дюймах слонової кістки, в піщинці. Чому б і ні, коли вся література, все мистецтво, всі людські поривання — усього тільки цяточка у всесвіті можливого. І навіть цей всесвіт може бути цяточкою у множинності реальних і потенційних всесвітів.

Чому б у такому разі не бути поетом сов?

Я впізнаю їх за ходою. Спочатку східцями до кухні спускається Клод, тоді мій батько, за ним — його щойно вконтрактована подруга на високих підборах. Мабуть, це черевики — не найліпший варіант, щоб никати лісистою місцевістю. Підкоряючись нічним асоціаціям, я одягаю її в обтислу чорну шкірянку й чорні джинси: хай вона буде молодою, блідою, гарною, незалежною жінкою. Моя плацента, мов розложиста, тонко налагоджена радіоантена, отримує сигнали, що мати цю жінку одразу ненавидить. Нерозсудливі думки збивають ритм її пульсу, новий зловісний барабанний бій, мовби з далекого селища в джунглях, оповідає про владу, гнів, ревнощі. Попереду можуть чекати неприємності.

Заради батька я почуваюся зобов’язаним стати на захист нашої гості: її тема не така вже й обмежена, коли брати до уваги, що сови більші за бозони та вусоногих раків, налічують дві сотні видів і відіграють важливу функцію у фольклорі. Переважно функцію провісників недоброго. На відміну від Труді з її інстинктивною впевненістю, я трепечу від сумнівів. Або батько, не дурень і не святий, прийшов представити свою коханку, вказати матері на її місце (у його минулому) та продемонструвати, наскільки байдуже йому до братової ницості. Або він, геть дурень і не в міру святий, зайшов, цнотливо використовуючи одну зі своїх авторок як форму соціального захисту, сподіваючись пробути разом із Труді настільки довго, наскільки вона стерпить. Або це щось по той бік обох із цих варіантів, надто непроникне, щоб розібрати. Простіше, принаймні поки що, взяти приклад із матері та вважати, що ця подруга — його коханка.

Жодній дитині, не кажучи вже про ембріона, ще не вдалося оволодіти мистецтвом світської розмови, і ніколи й не кортіло. Це дорослий прийом, угода з нудьгою й обманом. У нашій ситуації — здебільшого з обманом. Після попереднього совання стільців, пропозиції випити й витягнутого корка Клодова ремарка щодо спеки змушує мого батька невизначено гмикнути, погоджуючись. Із уривчастого діалогу між братами ми дізнаємося побрехеньку, що наші гості якраз проходили тут неподалік. Труді мовчить, навіть коли поетку представляють як Елодію. Ніхто ніяк не коментує елегантну соціальну геометрію: подружжя з коханцями сидять за одним столом, піднімають келихи — жива картина крихкого сучасного життя.

Батько, здається, не здивований тим, що брат на його кухні: відкорковує вино, грає господаря. Тож Джон Кернкрос ніколи не був йолопом, нетямущим рогоносцем. Мій недооцінений батько люб’язно надпиває й питає Труді, як вона почувається. Він сподівається, вона не надто втомлена. Що може бути, а може й не бути легкою шпилькою, еротичним натяком. Та його жалібна інтонація повністю зникла. Її заступила холодність або іронія. Тільки задоволене бажання могло звільнити його. Труді та Клод, певно, дивуються, чому їхній майбутній убитий тут, чого він хоче, але спитати було б неправильно.

Натомість Клод питає Елодію, чи вона живе десь неподалік. Ні, не неподалік. Вона живе в Девоні, у квартирі-студії, на фермі, біля ріки — цим вона, можливо, дає Труді зрозуміти, що тут, у Лондоні, вона ночуватиме на Джонових простирадлах у Шордічі. Вона заявляє своє право на нього. Мені подобається звук її голосу — він наближається до людської версії, я би сказав, гобоя, трошки надтріснутий, із крякучими голосними. І ближче до кінця фрази вона промовляє крізь рипливий, воркітливий звук, що його американські лінгвісти назвали «смаженим голосом». Він шириться західними країнами, гаряче обговорюваний на радіо, невідомого походження, позначає, як прийнято вважати, вишуканість і трапляється переважно серед молодих освічених жінок. Приємна загадка. Із таким голосом вона може не розгубитися перед моєю матір’ю.

Ніщо в батьковому поводженні не виказує, що саме сьогодні брат пропонував йому п’ять тисяч фунтів готівкою. Ні тіні вдячності, та сама стара братня зневага. Це має розбурхувати Клодову давню ненависть. А в мені — щось гіпотетичніше: потенційну образу. Навіть бачачи батька в ролі безнадійно закоханого дурня, я завжди уявляв, що коли Клод стане нестерпним і об’єднати батьків мені не вдасться, то я зможу жити з батьком, принаймні якийсь час. Поки не стану на ноги. Але я не думаю, що ця поетка прийме мене до себе: вузькі чорні джинси та шкіряна куртка — не материнське вбрання. Це частина її привабливості. На мій обмежений погляд, батькові було б краще самому. Бліда краса та голос самовпевненої качки — мені