Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

— Ідіотка! І чим я тільки думала, — невдоволено бурмотіла Саша, викидаючи прості бутерброди у відро для сміття. — Вирішила увімкнути режим господині? Для кого? Для Бориса? — вигнувши здивовано брову, вона кидала запитання у квартирну порожнечу. Але та не поспішала відповідати дівчині, а Олександра не могла ніяк заспокоїтися. Вчинок Бориса гострим ножем полоснув по дівочій честі.

— Шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок, — руда гордячка не вгамовувалася. Вона надала голосу грубої інтонації, пародіюючи коханця, і кілька разів повторила його ж фразу, немов пробуючи на смак.

Ага, як би не так.

Або Борис злукавив, або її шлях виявився для нього занадто непривабливим. Він, напевно, звик до млинців зі сметаною, товстих оладок, яєчні... вівсянки на молоці. Що там зазвичай готують ідеальні дружини на сніданок?

Саша не знала. Точніше, навмисне не пам'ятала і вдавала, що не знає. Схрестивши руки на грудях, дівчина швидко прокрокувала кухнею. Її злило, що вона взагалі про таке думає.

Подібні думки завжди викликали в неї огиду. Презирливість. Якийсь невимовний стан, аж до легкої нудоти й тремтіння.

Будь-яка згадка сім'ї слугувала для Олександри тригером неконтрольованої злості й агресії.

Спогади з власного дитинства, ілюзія ідеального подружжя, яку так майстерно створювали її батьки, страшною отрутою роз'їдала її душу.

А Борис... він тільки погіршував ситуацію. Ну навіщо він так вчинив? Неприємні мурашки лоскотали спину дівчини, серце болісно стиснулося, змушуючи дівчину в деталях запам'ятати ранкове непорозуміння.

На мить Олександрі здалося, що чоловік і сам хоче чогось серйозного. Не весілля, дітей, собаку... А саме, того затишку, який вони могли подарувати одне одному. Без примітивних клятв у коханні та пристрасних обіцянок.

Тільки вони. Удвох. Проти всього світу.

Поморщивши акуратний носик, Олександра стрепенулася і ще швидше закрокувала квартирою. Знову нестерпний Борис без будь-яких зусиль заполонив її голову.

Напевно, виною всьому гормони. Ендорфіни там усілякі. Окситоцини, які викидаються в кров після оргазму.

Олександра пригальмувала біля балконних дверей і з виглядом доктора наук задоволено хмикнула.

Ну ось. Знайшлося логічне пояснення її стану. Вона не закохалася в Бориса. Просто підсіла на чоловіка, як на дуже приємний допінг. Не більше.

Потрібно йому зателефонувати і все виговорити. Нехай свої фокуси показує комусь іншому. Або ні. Краще, не варто. Точно подумає, що Саші не все одно на нього.

Розсіяний погляд дівчини зачепився за чорну пляму на світлому диванчику. Її губ торкнулася легка усмішка. Ну ось і привід зателефонувати знайшовся. Борис забув свої боксери в неї, і тепер руда бестія змушена повернути чоловічу білизну особисто. Просто знак згори, як би не смішно це звучало.

За кілька кроків Олександра зменшила відстань до стільниці, де самотньо лежав її мобільний. Провівши пальцями по екрану, вона без роздумів набрала такий знайомий номер.

— Кхм, Борис, — дівчина подавилася слиною від переляку. Вона не очікувала, що чоловік так швидко відповість. Зібравшись із думками, Саша твердою інтонацією сповістила:

— Ти дещо в мене залишив. Я заїду до тебе в офіс.

***

— Труси? — здивовано уточнив Борис, коли через поріг кабінету дівчина простягнула йому забуту річ. — Саша, це жарт?

Дияволиця з незворушним виглядом стояла в дверному отворі й картинно закочувала очі, мовляв, так, труси, хіба він сам не бачить?

— Так, Борисе, вони самі, — не витримавши його реакції, зі сміхом підтвердила Олександра. — Кажуть, що це погана прикмета залишати речі там, куди ти не плануєш повертатися.

Борис хижо посміхнувся на сказане й одним ривком затягнув руду бестію до кабінету, подалі від цікавих очей його секретарки, яка так і завмерла з відкритим ротом від почутого.

Чоловік міцно притиснув дівчину до себе. Лише кілька годин без неї, а він уже так скучив.

— Спасибі велике, що повернула їх, — Борис пошепки подякував на вушко коханці. Він уткнувся носом у шовк її вогняного волосся і ледь не заричав від задоволення. Як же вона пахла. Аромат його особистого раю. Запах, який він упізнає із сотні, ні, мільйонів інших.

— Я вирішила, що вони дорогі тобі, як пам'ять.

— Ти маєш рацію. Я так переживав, де ж загубив ці чорні боксери, — не приховуючи глузування, так само пошепки промовив Борис. — Не їв, не спав, тільки про них і думав. По секрету: вони мені приносять щастя.

Сенс сказаного не з першого разу дійшов до затьмареного розуму Олександри. Вона й сама плавилася калюжкою від глибоких зітхань і приємних чоловічих дотиків, навіть не намагалася чинити опір. Просто не могла. І ранковий конфуз перестав гризти гордість дівчини.

— Як труси можуть приносити щастя? — рвано запитала Саша, відчуваючи, як руки Бориса ковзнули по її спині нижче, вириваючи з її пухких губ глухий стогін. Вона перевела на Бориса плаваючий погляд в очікуванні відповіді.

— Вони були на мені в день нашого знайомства, — пояснив чоловік, стискаючи до легкого болю пружні сідниці відьмочки. — Коли ти зазіхнула на мою честь на задньому сидінні своєї раритетної "Чайки".

— Я можу зазіхнути на неї знову, — з придихом пообіцяла Олександра, — прямо на твоєму робочому столі. На вигляд він зручний.

Не встигнувши закінчити репліку, дівчина різко рвонула до столу, немов підтверджувала свої слова діями. Але сильні руки перехопили її до того, поки вона не почала змітати з дерев'яної поверхні папки з важливими документами.

— Саш, це зайве, — осадив чоловік її запал. — У мене зараз відеоконференція. Та й узагалі, я трохи зайнятий.

— Ти впевнений? — перепитала дівчина, не подаючи виду, що вона засмучена. — Ну як знаєш.

Олександра пригладила злегка спітнілими долонями неіснуючі складки на сукні та видавила із себе посмішку.