Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

Спочатку було чути швидкі малі кроки, ніби якийсь малий чоловік брав участь у змаганнях із ходьби. Однак вони не переходили в біг. Раптом кроки зупинялися й перетворювалися в повільне, статечне похитування, котре було майже в чотири рази повільніше за попередні звуки. Коли стихав останній повільний крок, то відразу ж було чути часті й поспішні крочки, а потім — знову сповільнений крок важкої ходи. Це, звичайно ж, була та сама пара взуття, особлива тому, що (як він казав) не було чути жодних інших кроків, а це взуття специфічно скрипіло. Отець Бравн не належав до людей, котрі постійно мучать себе запитаннями, але зараз його голова просто розколювалася. Він бачив, як можна розбігатися, щоб скочити. Він бачив, як можна розбігатися, щоб поковзатися на льоду. Але навіщо розбігатися, щоб перейти на сповільнений крок? І навіщо йти, щоб потім розбігатися? Та ці невидимі ноги витинали саме такі штучки. Їхній власник дуже швидко проходив половину коридору, щоб потім повільно пройтися іншою; або ж повільно йшов до половини коридору, щоб потім швидко пробігтися іншою. Жодне з цих припущень не мало найменшого змісту. В мозку отця Бравна робилося все темніше й темніше, як у цій кімнаті.

Однак коли він зосередився, темінь кімнати ніби оживила його думки й він уявив ці фантастичні ноги в найбільш дивацьких чи символічних положеннях. Може, це якийсь ритуальний танок? А може, якась нова гімнастична вправа? Отець Бравн уперто роздумував над тим, що ж могли означати ці кроки. Повільні кроки, зрозуміло, не могли належати господареві. Люди такого типу ходять швидко й діловито або ж не рухаються з місця. Ці кроки також не могли належати офіціянту або ж посильному, котрий очікує на розпорядження. В олігархічному суспільстві біднота, особливо коли напідпитку, інколи ходить перевалюючись, та переважно, і особливо в такому прекрасному місці, люди цього типу сковано стоять або сидять. Ні, цей важкий, однак пружний, не надто голосний крок, у котрому відчувалася деяка безтурботність, міг належати лише одній істоті на земній кулі. Це був джентльмен із західної Европи, один із тих, котрі ніколи не заробляють собі на життя.

Саме тоді, коли отець Бравн зробив цей важливий висновок, крок знову змінився і хтось швидко пробіг повз двері, ніби пацюк. Хоча кроки стали швидшими, шуму майже не було чути, так ніби людина бігла навшпиньки. Отець Бравн не міг зрозуміти, що саме, та в цих кроках було ще щось таємниче, про що він ніяк не міг згадати. Це дратувало його, видавалося, що від нього можна збожеволіти. Він був переконаний у тому, що десь уже чув цю дивну швидку ходу. Раптом у його голові промайнула нова ідея. Він підвівся й попрямував до дверей. Його кімната не була сполучена з коридором: одні двері вели до зашкленої контори, інші — до гардеробної кімнати. Отець Бравн перевірив двері до контори — вони були замкнені. Він подивився у вікно, котре в темряві виділялося виразним чотирикутником, наповненим фіолетовими хмарами, і йому подумалося, що він відчуває зло так, як собака відчуває щура.

Розумне начало (не знаю, мудре чи ні) все ж перемогло. Він згадав, що господар замкнув двері, коли казав, що прийде пізніше й випустить його. Отець переконував себе в тому, що існує двадцять різних причин, котрі так і не спали йому на думку, але можуть пояснювати ці дивні звуки ззовні; він нагадав собі про незавершену роботу і про те, що навряд чи встигне дописати листа, поки зовсім не стемніло. Він пересів ближче до вікна й знову заглибився в писання. Писав хвилин двадцять, нахиляючись все нижче й нижче над папером, у міру згасання світла, потім раптово випрямився. Він знову почув дивні кроки.

Тепер у них була ще одна особливість. Спочатку незнайомець ходив легковажно й швидко, але все ж ходив. Тепер він бігав. У коридорі було чути легкі швидкі кроки, подібні на біг м’яких лап пантери. Це був дуже сильний, активний чоловік, котрий стримував своє хвилювання. Та лишень він устиг добігти до контори, знову почулися повільні чванливі кроки.

Отець Бравн відклав листа і, знаючи, що двері до контори зачинені, пройшов до гардеробу. Чергового не було, напевно, тому, що всі гості вже були за столом. Пройшовши крізь сірий ліс із верхнього одягу, священик побачив, що темну гардеробну від освітленого коридору відділяє прилавок, через котрий звично подають парасольки й отримують номерки. Саме над напівкруглою аркою горіло світло. Ця мала ілюмінація освітлювала отця Бравна, і на фоні вікна, в котрому було видно захід сонця, він вимальовувся темним контуром. Та майже все світло було спрямоване на чоловіка, котрий стояв у коридорі.

Це був елегантний чоловік у дуже простому вечірньому вбранні, високий і добре збудований, здавалося, що там, де він ковзне, наче тінь, чоловіки меншого зросту будуть помітніші. Його обличчя, якраз добре освітлене, було смагляве й жваве, це було обличчя чужоземця. З гарною тілобудовою, він поводився невимушено та впевнено; суворий критик міг би помітити, що його фрак не зовсім пасував до стрункої постави та манер, був трохи мішкуватий і дивно випинався. Як тільки цей чоловік помітив темний силует отця Бравна, кинув на прилавок номерок і сказав владно й люб’язно:

— Подайте, будь ласка, моє пальто й капелюх. Я виходжу.

Отець Бравн мовчки взяв номерок і пішов шукати одяг, це була не перша чорна робота, котру він виконував у своєму житті. Він знайшов одяг і поклав на прилавок, тим часом незнайомець, котрий шукав щось у кишені свого жилета, посміхаючись, сказав:

— У мене немає срібла, візьміть ось це.

Він кинув соверен і взявся за пальто.

Отець Бравн стояв у темноті, і раптом він утратив голову. Його голова завжди була ціннішою, коли він її утрачав. У такі моменти, додаючи два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька Церква (віддана здоровому глузду) не завжди підтримувала це. Та він і сам не завжди це підтримував. А інколи на нього находило істинне натхнення, дуже важливе під час кризи, адже той, хто втрачає голову, має віднайти її.

— Сер, мені видається, — ввічливо сказав він, — у вас в кишені все ж є срібло.

Високий джентльмен втупився в нього.

— Що за дурня! — закричав він. — Я даю вам золотий, вам немає на що скаржитися.

— Інколи срібло буває дорожчим від золота, — скромно сказав священик. — Особливо коли його багато.

Незнайомець уважно глянув на нього. Потім ще уважніше подивився вздовж коридору.