Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука"

Розділ одинадцятий

Тут на гімназистів чекає нелегке випробування

Завмерли усі четверо. У приміщенні наче грім чворохнув.

А Юрко подумав: справді, краще б грім. Усе ж безпечніше, ніж свідоме псування майна Першої зразкової гімназії. Інші гімназисти теж розуміли, що тут відбулося.

Може, й знайшли б якийсь вихід разом. Та першим очухався Стороженко і показав приклад, який інші наслідували, не думаючи, машинально.

Зірвавшись з місця, виставивши плече вперед і відштовхнувши Мартишока, він кулею вилетів з кабінету. Не змовляючись, троє інших погнали за ним, скупчившись у дверях і заважаючи один одному. Уже коли збігли на перший поверх, зупинилися, відсапались, і одночасно спохопилися: забули зібрати шматки бовдура — головний доказ злочину.

— Скалки, — просичав Голіцин.

— Зараз, — мовив Мартишок і подався назад.

Та не минуло й хвилини — збіг донизу, витер змокрілого лоба, пояснив товаришам:

— Пізно. Туди вже прибиральниця зайшла.

— Ой! — вирвалося в Стороженка, і тут же його погляд пронизав Голіцина: — Це ти! Це через тебе!

— Хто мене дражнив! — парирував Лев, хоча його провина, нехай і мимовільна, була очевидна навіть йому самому.

— Скажи ще, для чого я нагнувся!

— Ти мовчатимеш, — мовив Голіцин, спробувавши опанувати себе. — Ми всі домовимося мовчати. Нас у тому класі ніхто не бачив.

Закріплюючи домовленість, Левко простяг назад отримані гроші. Трошки подумавши, тицьнув назад зароблену двадцятку і Стьопа Шпала. У Юрка не було ані копійки, крім того, що мама видала на кістки для собаки. Він не мав права відкуповуватися ними, а те, що відбувалося зараз, інакше, ніж спробою відкупу, не можна було назвати. Та все ж вичавив із себе:

— Я принесу гроші. Завтра. Знайду.

— Принось, — поблажливо кивнув Гліб, ховаючи срібляки. — Тільки в разі чого вони не допоможуть.

— Кому?

— Нікому! — випалив Стороженко. — Не вирішують гроші нічого. Як зберуть усіх, як почнуть допитувати! Кому охота брати на себе таке?

Як мене вирахують, усіх закладу! Не тільки тебе, Голіцин! Усіх трьох!

— Стукач! — рявкнув Мартишок, стиснувши схожі на маленькі гирі кулаки.

— Ось зачепи, посмій! Першого викажу! Ти в монітор статую кидав!

- Не я!

— Ось це директорові скажеш сам! Викажеш Голіцина! Хто з нас тоді стукач, га? Чи, може, на Туряницю вкажеш? Ти візьмеш чуже на себе, чистоплюю?

Юрко витримав погляд.

— Краще смерть, ніж зрада.

— Ох, як красиво! У книжечках своїх начитався, розумнику?

Тепер замахнувся Лев. Але Юрко перехопив руку, затримав і ледь стиснув.

— Не треба. Так його скоріше вирахують. За синцями.

— А чого! Бити ворога його ж зброєю! — зупинити розлюченого Голіцина вже було важко. — Скажемо всі троє: натовкли Стороженкові пику, бо зловили на гарячому, в комп’ютерному класі! Нас ще й похвалять!

— Не годиться, — відмахнувся Юрко. — Оббріхувати цього щура не хочеться, навіть себе чи тебе рятуючи.

— Отак! — підспівав Стороженко. — Щур я чи не щур, а доведеться вам платити мені за мовчання! Ти, — палець націлився на Левка, — списуєш мені все, що я тобі винен. Ти, — палець перемістився на Мартинюка, — вибиватимеш гроші для мене з того, з кого я скажу. Не тут, не будемо палитися! У «тридцяток»! А ти, — тепер палець дивився на Юрка, — чекай, поки щось для тебе придумаю. І не дай Боже, щоб мене взяли за шию! Відразу всіх назву, скопом! Будете знати, як знущатися!

Крутнувшись на підборах, Стороженко швидко подався геть

Мартишок не стримався, плюнув услід.

— Тьху! Здох би ти, щуряко.

— Від плювків твоїх не здохне, — зазначив Голіцин. — Без жартів, колеги. Він же не триматиме язика.

Чув раніше Юрко вислів про дамоклів меч, який зависає над головою. І аж тепер зрозумів, як воно — постійно відчувати небезпеку. Навіть підняв голову і глянув на стелю — так, начебто гострий меч і справді висів угорі.

Лунко відбилися швидкі кроки завгоспа. Побачив уже, за мить почнеться.

— Тікаймо! — коротко й тихо звелів Мартишок, найбільш чутливий до небезпеки.

Гімназисти, не змовляючись, сипонули надвір, мов налякана зграйка сірих київських горобців. Добре, хоч речі мали при собі заздалегідь. Вибігши, поспішили кожен у свій бік, не озираючись і не прощаючись.

Проскочивши квартал і завернувши до метро, Юрко трохи стишив біг, віддихався, потім зупинився. Побачив хрести — тут поряд недавно звели храм.

Ліва рука сама здерла кашкета. Правою хлопець перехрестився на церковні бані раз, потім — другий, третій, самими губами шепочучи «Отче наш» — єдину молитву, яку знав напам’ять. Загадав собі за звичкою: прокаже тричі, не запнувшись, — усе скінчиться добре. Так і стояв, і проказував подумки, аж доки все вийшло. Не зважав на перехожих, що кидали здивовані погляди на побожного підлітка. Потому зітхнув полегшено, рушив додому, ще встиг купити кісток та м’ясних обрізків для Джентльмена.

День завершився спокійно, і Юрко, засинаючи під звичне вже похропування бульдога, вирішив: перебільшили вони небезпеку, накрутили себе. Обійдеться.

Але зранку, переступивши поріг гімназії, зрозумів: дзуськи. Нічого не обійшлося, все лише починається, й невідомо, яким буде фінал.

Всіх, крім молодших, чергові відразу попросили йти в актовий зал. Керував процесом особисто директор, огрядний учитель англійської Марко Іванович Андронакі, виходець із одеських греків, через куцу борідку охрещений Цапом. А в залі вже метушилися вчителі, і найбільше — пані Блоховська. Вигляд її не віщував нічого доброго.

Приєднавшись до своїх і примостившись поруч з Мартиненком, незвично тихим сьогодні, Юрко покрутив головою й переконався: тут зібрали тільки середні та старші класи, тобто тих, хто теоретично мав доступ до комп’ютерного класу. Ніхто не галасував, і загальна тривожна мовчанка лише підсилювала напруження.

Подібного за увесь час навчання Юрко жодного разу не бачив. І жодних сумнівів у причині цього ранкового зібрання не мав. Але те, що відбувалося, також давало й певну надію. Якби Стороженко не витримав і пожалівся, то Голіцина і всіх, хто був присутній під час нищення дорогого майна, одразу завели б у директорський кабінет, або з самого ранку повідомили б їхнім батькам.

Отже, вирішив Юрко, нічого поки не сталося. Дивно, що Стороженко досі нікого не виказав. Отже, заслуговує, попри все, на кращу думку, ніж про нього мали в класі дотепер. Треба, мабуть, замиритися з Глібом, коли все це вляжеться.

Швидше б уляглося.

Тим часом зібралися вже всі. Блоховська нервово